Розділ 5. Частина 2. Розкажи про себе.

І що ви хочете про мене дізнатися?
Збентежено заговорила Діана, від її бравади не залишилося і сліду. Що вона може про себе розповісти такого, що б не здалося їм дивним, смішним чи засуджуючим. Вона виросла в селі, у її житті таких істо- рій, як у Миколи не було, нікому будинки не підпалювала, та й взагалі конфліктною ніколи не була. З класом стосунки були прохолодні, але до ворожнечі справа ніколи не доходила. Та й взагалі, її життя - це низка монотонних днів, що повторюються.
-Чим любиш займатися? Улюблене заняття. - почав із простого Дмитро.
-Читання.
-Що читаєш?
-Толкін, Роулінг, Ріордан.
Чоловіки нерозуміюче посунули брови на очі намагаючись витягнути зі своєї голови, хоч якісь натяки на згадку цих прізвищ. Інга задумливо підвів очі до стелі.
-Хм. Роулінг, Гаррі Поттер?
Діана кивнула головою.
-А Толкін?
-Володар кілець. А Ріордан – Персі Джексон. Загалом фентезі з пригодами.
-А з класики? – спитав Дмитро. - Читаєш щось?
Діана кислот з манірувала.
-Класика мені у шкільній програмі поперек горла стала. Бронте – Грозовий перевал, Толстой – Петро перший, Гоголь, Левицький – Кайдашева сім'я, Хаггард – Дочка Монтесуми. - Діана зітхнула, переводячи подих. - Цього вистачить?
-Непоганий послужний список для п'ятнадцяти років. – посміхнувся Микола. - У тебе, напевно, своя біб- ліотека є?
Діана заперечливо похитала головою.
-Ні. Майже всі книги взяті з бібліотеки, окрім Хаґґарда. Його подарував зі своєї колекції тато. Книги дорогі, мені їх ніхто не купував. Та й місця під саме чтиво ніколи не було. Моя сім'я ніколи з цього приво- ду не морочилася. 

Слухачі затихли попиваючи вино з келихів, замовкла і Діана приклавшись до склянки з гранатовим соком.
-Я не дуже цікавлюся книгами, - заговорила Інга зробивши ковток вина, - Але по-моєму вони не такі вже й дорогі. Принаймні, якщо ти любиш читати, що можна і барахолку відвідати. Там книги взагалі копій- чані.
-Можливо. Але, як я вже сказала, моя сім'я про таке не морочиться. Вони мають інші пріоритети.
-І Які? – заломивши брови спитав Дмитро.
Діана спантеличено дивилася на чоловіка. Ось що ти йому на це скажеш?
-Ну, мою бабу нічого крім городу та живності в хліві нічого особливо і не турбує, вона живе цим. Взимку, як робити нічого, так вона прямо помирає. А мати… Ну, не знаю. Вона вічно на щось копить. Нескінченні ремонти, казала, що збирала мені на навчання. Щоправда, я маю намір вступити на бюджет і отриму- вати стипендію. Коли я йшла вона сказала, що платне навчання не потягне. Загалом вона вкрай рідко витрачалася на щось подібне до книг.
-А Батько?
-Він не брав участі у моєму вихованні, з восьми років ми живемо окремо і останні два роки взагалі не спілкувалися. Я лише сьогодні вирішила, що варто пожити у нього. Мати не хотіла, щоб ми спілкува- лися, та й я з віком, як не сильно до нього рвалася.
Інга дивилася на дівчинку намагаючись скласти пазлик воєдино.
-Ти два роки не спілкувалася з батьком і сьогодні вирішила жити з ним і він погодився отак з ходу?
-Угу. Я боялася, що він відмовить, та ні. Погодився. Чи надовго чи ні, адже у нього сім п'ядей на лобі, але я в будь-якому разі надовго у нього затримуватись не стану. У вересні з'їду. - Інга продовжувала очманіло витріщатися на Діану і та зрозуміла, що її історія, як мінімум дивна. - Так, вийшло сумбурно, з бухти-барахти, але мені просто пощастило.
-І Куди потім?
-Поїду вчитися до столиці. Там є коледж, мені запропонували там місце. З балів випускних іспитів я проходжу на бюджет, тільки вступні єкзамени ще здати треба, щоб вже точно прийняли.
-Це далеко - заявила Інга. - Часто не наїздишся.
Та я й не збираюся часто їздити.
Чоловіки, що мовчали, тільки мовчки переглядалися один з одним, поки Інга вела допит із пристрастю. Дівчина уважно сканувала спокійне та безтурботне обличчя Діани.
-Чому, у мене таке почуття, ніби ти тікаеш?
-Не знаю. З якого часу сепарація стала назватися втечею.

-Сумкувати не будеш, по матері, наприклад.
Діана знизала плечима.
-Не знаю, мабуть, як всі буду. Це привід сидіти біля спідниці матері до сорока? Деякі умудряються сумуючи по близьким їм людям перебратися на інший кінець світу і нічого.
Інга невдоволено хмикнула.
-Чому до сорока. Тобі п'ятнадцять, не поспішала б.
-Вже поспішила. За два тижні поїду складати вступні іспити. Якщо все ладом, значить, сам Бог велів, а якщо ні. Ну спробую вступити кудись сюди.
Діана щосили намагалася зберігати спокійний вираз обличчя і нічим не видавати хвилювання. Не розкажеш же їм про Великий Божий задум щодо її самої. Навряд, хтось нормально сприйме той факт, що до неї янголи заходять і вони їй волю Божу говорять. Вона ж не Авраам зрештою. Хоча в наші дні ніхто й у це не вірить. Усі вважають Авраама шизофреніком зі слуховими галюцинаціями.
І знову настала тиша. Микола пішов у свої думки, Інга відлучилася в дамську кімнату залишивши Діану одну під пильним неблимаючим поглядом Дмитра. Той не зводив з неї задумливо проникливого погляду, так ніби сканував її рентгенівськими променями з очей, колір у них був як у рентгенівського апарату: блідо-блакитні, навіть білясті. Він про щось думав і про що зрозуміти було неможливо, оскільки обличчя було абсолютно розслабленим і не проникливим, як і його поза в якій він сидів. Обіпершись об спинку дивану і розкинувши одну руку, ніби обіймаючи саму спинку і таким чином натякаючи, що ділити диван- чик навпроти Діани не має наміру, в іншій злегка погойдувалося вино в келиху і рубынова рідина пере- ливалася і незвичайно контрастувала на тлі синьої кімнати з позолотою.
-А Чому з батьком розійшлися? – раптово поцікавився Дмитро.
-Багато багато пив. Точніше, багато п'є.
-Не страшно жити з алкоголіком?
Діана стримано зітхнула, стиснувши губи трубочкою.
-Не знаю. Поживемо побачимо. Головне, щоб не передумав із житлом, буде дуже сумно. З рештою, якось розберуся.
-А якщо передумає, що тоді?
Дівчинку вже почали діставали такого роду наполегливі питання від чужої їй людини і та мимоволі почала дратуватися, але постаралася не подати виду.
-Тоді піду під міст жити. Благо, у нас таких споруд у місті вистачає, на всіх бомжів вистачить.