Розділ 4. Частина 1. Її людьське життя.

Приблизно ось у такому  ритмі і почалося життя Хірусін яку тепер ми будемо називати Діаною і лише у виняткових випадках именуватимемо Її як ІзунЕль.
Йшли дні, дівчинка певною мірою заново звикала до того способу життя яким жила вже не один рік з дня свого переїзду в будинок бабусі та дідуся. Не те щоб звикання було болючим як вперше, але безумовно викликало дискомфорт. У тому сенсі, що коли Діана з мамою переїхали жити до бабусі, то міській сучасній дамочці було нелегко звикнути до допотопних умов життя. Щоб зрозуміти і відчути всю різницю в обстановці слід уточнити, а головне розповісти, в яких умовах жила Діана до переїзду і після нього.
І так, почнемо з того, що Діана народилася та виросла у місті. Нехай не великому, але цілком пристойному. З батьком та матір'ю проживаючи у невеликій затишній двокімнатній квартирці. Стандартне явище для дев'яноста відсотків мешканців міста. Отже, вона мала елементарні умови проживання. Спальня, кухня, санвузол та ванна все це було під боком, не відходячи від каси. Постійний доступ до холодної та гарячої води, мікрохвильова піч та електрочайник, пральна машина. Словом усі блага цивілізації. Живучи в багатоповерховому будинку, там без проблем заводилися друзі, оскільки діти були майже в кожній квартирі. Окрема штема - кола. Сучасна на ті часи і з усіма умовами, а головне, за два кроки від будинку, буквально через дорогу. Дитячий майданчик для ігор прямо під вікнами, всі магазини, аптеки, лікарні та місця розваг все це за кілька метрів або кілометрів від будинку. Після переїзду Діана опинилася у глухому селі, де не було в окрузі нічого, крім бібліотеки та замкне- ної крамниці. Школа знаходилася в сусідньому селі за чотири кілометри від будинку, дорога до якого вела через ліс. А про елементарні домашні умови взагалі можна було забути та замовкнути. Їх просто не було. Кухня більшу частину року знаходилася у флігелі, туалет на городі. А ванни взагалі не було. Щоб помитися потрібно спочатку наносити з одного краю вулиці в іншу воду в бетоні, попередньо викачавши її вручну з глибокого колодязя. Потім на печі нагріти у величезних чавунних та каструлях і лише потім діставши величезну металеву балію і наливши в неї холодну і гарячу воду можна було викупатися. Як ви розумієте в таких умовах, поки пройдеш весь цей квест уже не хотілося нічого. Купання було чимось тяжким, що відбувалося раз на тиждень. Тобто омивання у здорових алюмінієвих мисках було щоденним там багато зусиль не потребувало, потрібно було всього піввідра води щоб змити пил і піт але повноцінне купання, як у містах було дуже енергозатратним. Ходити в туалет було задоволенням скажемо так, теж не найприємнішим, особливо після заходу сонця. Суть у тому, що після заходу всі двері замикалися на замки, так ніби в будинку лежав мільярд доларів і всі в окрузі про це знали. Навіть найскупіший єврей позаздрив так системі безпеки, яка була в їхньому будинку. Хоча за фактом ховати в будинку було нічого. Навіть меблі були допотопними. І на те, щоб відкрити кожен із замків часом потрібна була аби яка сила і вправність. Проблема номер два, це страх темряви, як і в будь-якої іншої дитини, страх, що з-за рогу вискочить чудовисько і з'їсть тебе було не дивлячись на те, що мозок розумів, що ніяких монстрів немає. Проблема номер три - собака біля воріт на город, як місцевий аналог сигналізації та сторож. І все б нічого, але собака гавкала не лише на чужих, а й на своїх. Ну і як вишенька на торті це те, що світло світило тільки біля дверей будинку, на городі було темно, хоч око виколи. З переїздом Діана втратила не тільки елементарні домашні зручності, особистий влаштований затишок у спальні але і власне ліжко. Так сталося, що з переїздом дівчинку поселили до вітальні. Тобто, сама центральна кімната, місце проживання більшості мешканців будинку протягом усього дня з ранку до ночі. Думаю, можете уявити, що відчувала дівчинка, яка мала свою спальню почати жити мало не в громадському місці ділити ліжко зі своєю матір'ю. Школа у чорта на рогах як і решта. Магазину в селі немає. Аптека за сорок кілометрів у самому місті. Найгірше було те, що на вулиці не було дітей. Точніше вони були, але спілкування з ними не склалося через вік і розвиток. Старший за неї на два роки хлопчик і молодша на два роки її дівчинка ще не ходила до школи і спілкуватися з нею якось особливо не виходило оскільки діти жили на двох різних сторонах вулиці. Діна і Ром (він же Роман), жили на початку вулиці, а Діана в кінці і все б нічого, але дівчинку далі власного двору не випускали. Оскільки бабуся вперлася рогом на одному реченні: - раптом вона кудись забреде і загубиться, мені що зовсім робити нічого, бігати її шукати. І той факт, що дівчинка вісім років прожила в місті і топографічним кретинізмом не страждає її бабцю якось не переконувало. В розумінні Стефаньї Остапівни онуки в неї були рідкісними розумовими інвалідами. А головне те, що в тому і заблукати ніде було. Може бабуся і не була овном, а водолієм, але впертість барана в неї була чистіша, ніж у барана і скорпіона разом узятих. А тому спілкуватися їй окрім як із сусідськими бабоками було нізким. Таким чином Діана росла як би в певній ізоляції. Спілкування було тільки в школі, але там якось не залаго- дилося і друзів завести не вийшло. Якось так безглуздо вийшло, що на момент її приходу в другий клас її нової школи, у класі вже були сформовані свої особнячки.
До групи гордовитих дівчаток-відмінниць їм вона не підійшла. Була група дівчат двієчниць ну чи скоріше група дівчат, котрих навчання не цікавило, а в деяких і характер був огидний - цю групу Діана відкинула сама. І була група дівчат модниць. Вчилися вони середньо, поводилися більш ніж пристойно, але їхня дружба була поверховою. Сьогодні вони подружки не розлий вода, а завтра навіть не дивляться один на одного. Діана начебто як приєдналася до цієї третьої групи, оскільки вони приймали всіх, хто хоч якось на їхню думку стерпно одягався, але за фактом дівчинка була сама по собі так і ніскім не подружившись. І лише влітку у Діани з'являвся шанс на більш менш нормальне спілкування. До їхньої сусідки приїжджала онука одного віку з Діаною. І тільки з нею у неї виходило нормально спілкуватися. Вони разом проводили весь свій вільний час. Але більшу частину року вона була одна занурена або читання книг, або у гру на піаніно. Інших розваг у неї просто не було. Хоча треба сказати, що чим дорослішала Діана, тим більше турбот по дому на неї покладали. Прибирання в будинок, викачування води з колодязя, догляд та годування кроликів, купа різних дрібниць. Спитайте, чому ж вони поїхали з міста в таку глушину? Та все просто. Коли дівчинці було вісім років її мати розлучилася з її батьком через його надмірну любов до випивки і частих нападів ревнощів. І після чергового грандіозного скандалу Мати написавши батькові прощальний лист зібрала речі та поїхала з донькою до своєї матері. До того моменту невеликий будиночок і так був заселений людьми у кількості шести осіб, а з приїздом Ольги та Діани зовсім на “Рукавичку” сталв схожим. Справа в тому, що там уже жив старший брат Ольги Павло Матвійович зі своєю дружиною Мариною та двома дочками Світлою одноліткою Діани і на шість років молодший за них Ілону. Бабуся з дідусем мала свою спальню, у родини Павла Матвійовича була своя. А Олі та Діані довелося обживатися у вітальні. Весь другий клас Діана проходила до школи разом зі Світланою. І цей рік залишив за собою багато спогадів як хороших, так і поганих. Але це був безперечно веселий навчальний рік. Але потім, наступного літа батьки Світи та Ілони купили собі будинок у сусідньому селі та переїхали. І нехай у дівчинки з'явилася своя спальня на двох з мамою, але її це вже не тішило. Світлана поїхала надто далеко, щоб відвідувати її у вихідні, а головне вони тепер ходили в зовсім різні школи. Діана і так багато друзів не мала, а тепер вона зовсім залишалася одна.