Глава 13 - Весілля в темряві

-Емілі 19-

Вийшовши з машини, я відчула, як чужа сильна рука різко схопила мене за зап’ястя. Це був чоловік — високий, широкоплечий, з холодним поглядом і шрамом, що прорізав щоку, роблячи його обличчя ще моторошнішим.
— Ей! Відпусти! — крикнула я й смикнулася, намагаючись вирватися, але його хватка тільки посилилась.
— Не виривайся, зробиш собі гірше, — промовив він хриплим голосом. — Зараз слухняно підеш зі мною.
Його пальці впивались у шкіру, залишаючи пекучі сліди. Я побачила, як до нас підійшла дівчина — молода, з бездоганною зачіскою, і серйозним, навіть байдужим, виразом обличчя. Вона мовчки поправила мою зачіску, накинула фату й злегка притримала мене за плечі.
— Аваз, веди її, — коротко сказала вона, ніби я — вантаж, який треба доправити за призначенням.
Аваз потяг мене до входу старовинної кам’яної церкви. Я хотіла обуритись, крикнути, хоч якось дати волю своїм почуттям, але завмерла. Всередині було повно людей. І жоден із них не викликав довіри. Навпаки — суцільна темрява, здавалося, клубочилась між їхніх постатей.
Обличчя — жорсткі, мов камінь. Чорні костюми. Шрами, погляди, повні загрозливої порожнечі. Багато хто — зі зброєю. Поруч — жінки в дорогих сукнях, прикрашені, наче вітринні манекени, але з відстороненим, байдужим поглядом.
Мене охопив панічний страх. Такий сильний, що в груди впився холод, аж до самого серця. Ноги самі ступали вперед. Я ішла, мов засуджена, яка не чує вже нічого, окрім внутрішнього ляскоту власного серця.
Біля вівтаря стояв він. Озан. Холодний. Зібраний. У бездоганному чорному смокінгу, з ідеально зав’язаним метеликом. Його погляд був прикутим до мене, і в ньому не було нічого людського. Аваз передав мене в його руки. Його пальці зімкнулись на моїй долоні — впевнено, твердо, як ланцюг. Мої руки тремтіли. Я не могла втекти. Не мала куди.
Священик почав церемонію:
— Ми зібрались тут, щоб об’єднати серця двох людей. Віднині їхні долі — єдине ціле...
Його голос лунав глухо, ніби крізь скло. Я майже нічого не чула. Тільки ледь вловлювала, як усі ці люди дивляться. Ніхто не посміхається. Ніхто не радіє. Це була не любов — це був ритуал влади. Покори. Підкорення.
Озан заговорив першим:
— Я, Озан, беру тебе, Емілі, за дружину. Обіцяю захищати, володіти, контролювати, і не відпущу тебе ніколи.
Його голос — сталевий, без пауз, без сумніву. Кожне слово — вирок.
Я ледь трималась на ногах. Серце билося так гучно, що здавалося, його почують усі. Але я повторила за ним, ледве дихаючи:
— Я, Емілі, беру тебе, Озан, за чоловіка...
— Проголошую вас чоловіком і дружиною, — сказав священик, і його слова різонули, як лезо.
Озан різко притяг мене до себе. Підняв фату. Його губи торкнулись моїх. Я смикнулась. Він лише сильніше притис мене.
— Це тільки початок, — прошепотів холодно. — Що ти робитимеш вночі, якщо вже від поцілунку здригаєшся?
Усередині мене вибухнула буря. Я відчула, як щось в мені кричить. Але зовні — тільки тиша. Кам’яна маска на обличчі.
Почався обряд. До нас підходили люди з мафіозної структури: солдати, капо, лейтенанти. Вони один за одним промовляли клятви — дехто навіть на крові, роблячи надрізи на долонях. Я ледь стояла, як у тумані. Озан тримав мене за руку, не даючи ступити назад.
Після всього нас посадили в іншу машину. Вона була просторіша. М’якші сидіння. Все — дороге, блискуче, мов пастка.
Я сиділа, втупившись у вікно. Пейзажі Італії, яких я раніше так хотіла побачити, стали темною кліткою. Я намагалася не думати, що буде далі, але мозок не слухався.
Озан щось говорив по телефону. Мова — мені невідома. Його голос був рівний, діловий. Я хотіла вловити хоч кілька слів, але нічого не розуміла. Тільки інтонація — владна, спокійна. Він не хвилювався. Не нервував. Він усе контролював.
— Ти завжди такий холодний? — раптом запитала я.
Він поклав телефон і обернувся до мене:
— Ні. Але з тобою я маю бути саме таким.
— Бо я твоя власність?
— Бо ти — моя відповідальність.
— Це не любов, — прошепотіла я.
— Я ніколи не обіцяв тобі любов. Але я обіцяв, що ти будеш моя.
Він витягнув ампулу з голкою. Я напружилася, тіло здригнулось.
— Що це?! — крикнула я, паніка захопила мене.
— Гарантія. Якщо втечеш — я тебе знайду.
— Не смій! — я подалась назад. — Я тобі не іграшка!
Він за секунду опинився поряд. Однією рукою схопив мене, іншою вколов у шию. Відчуття — ніби мене спалила лава.
— Що… що ти мені вколов?
— Чіп. Тепер я завжди знатиму, де ти.
Я хотіла його вдарити. Але він перехопив мою руку.
— Ще раз — і пожалкуєш.
Машина зупинилася. Перед нами — розкішна вілла на узбережжі. Світло, музика, прикраси. Люди. Всі — з посмішками, масками. Але я бачила в їхніх очах те саме, що і в Озана: холод.
До нас підійшов чоловік зі шрамом на щоці. Поруч — елегантна жінка.
— Познайомся, люба. Це твій брат, — промовив Озан, спокійно.
Я застигла.
— Що?.. — тільки й змогла прошепотіти.
— Привіт, — мовив той просто. — Вітаю вас. — І пішов.
Мене повели в залу. Інші чоловіки, їхні дружини. Всі — мовчазні. Всі — чужі. Я сиділа, втупившись у тарілку, а в голові вертілося одне: як втекти.
— Я в туалет, — прошепотіла я.
— Не затримуйся, — кинув Озан, і охоронці рушили за мною.
Я знайшла вбиральню. Подивилася на них.
— Ви зі мною? Може, ще допоможете серветку потримати?
Вони промовчали. Я замкнулася. Подивилася в дзеркало.
Сльози. Паніка. На шиї — темна крапка. Капсула.
— Що я роблю?.. Як вибратись?.. — прошепотіла я. Мій голос тремтів. Здавалося, я говорила не сама з собою — а до якоїсь частини себе, яка ще не здалася.
Я повільно сповзла по стіні. Обійняла себе. Тремтіла. У голові — шум, тріск. Жах.
Не знаю, скільки минуло часу. У двері постукали.
— Вже пів години, — голос Озана був різким, але стриманим. — Відкривай.
— Зараз… — прошепотіла я. Витерла сльози. Поправила макіяж. Глибоко вдихнула.
Коли я вийшла, на мене знову впали очі гостей. Вони були як хижаки — уважні, мовчазні. Я відчувала себе здобиччю серед вовків. Озан підхопив мене під руку.
— Усміхайся, — прошепотів він майже лагідно, але це «лагідно» було ще страшніше.
— Я тебе ненавиджу.
— А ти звикай. Це — тільки початок.
Його рука — холодна. Міцна. Я кружляла з ним, мов у кошмарі. Світло. Камери. Музика. Все — для чужих очей. Для чужих вистав.
— Ти не зламаєш мене, — прошепотіла я.
— Це ми ще побачимо.
Після танцю він посадив мене й подав тарілку.
— Їж. І не пий. У тебе ще попереду ніч.
— А якщо я не хочу?
— Тоді я змушу.
Я стиснула вилку. Вперше за вечір — сильно. Потім опустила. Погляд на Озана. У його очах не було жалю. Тільки сталь. Я опустила погляд і почала їсти. Повільно. Механічно. Як автомат.
Ми сіли в машину. Тиша між нами була густою. Напруженою. Попереду — ніч, яку я боялась більше за все.
І я ще не знала, наскільки вона буде темною.