Глава 12

-Емілі 19-

Машина повільно виїхала з маєтку. Позаду залишився сад, освітлений теплим сонячним світлом, мов сцена зі сну — тільки цей сон давно перетворився на кошмар. Біля машини стояли озброєні охоронці, ще кілька чорних позашляховиків рушили слідом. Усе було організовано до найменшої деталі — наче ми прямували не на весілля, а на операцію спецслужб.

Озан сидів поруч, мовчазний і зосереджений. У руках — телефон, на обличчі — холодна маска. Він говорив якоюсь чужою мені мовою. Слова звучали ритмічно, жорстко, чітко — схоже на турецьку чи арабську, я не розбиралася. Але по інтонації було зрозуміло — це ділова розмова. Можливо, пов’язана з його кримінальним «бізнесом», бо інакше навіщо б стільки охорони, стільки зброї, стільки мовчанки?

Я дивилася у вікно. Кам’яні вулиці, будівлі з історією, величні балкони, зелені жалюзі, м’яке золоте світло — це була Італія. Я зрозуміла це за архітектурою, повітрям, вивісками. Мене здивувало, що я одразу не впізнала, але мій мозок останнім часом відмовлявся працювати. Все змішалося в хаос.

Італія… Це ускладнювало все. Тут у мене нікого не було. Ні рідних, ні друзів. Ніхто не міг допомогти. Я не мала телефону, паспорта, грошей. Навіть свободи руху. Я могла б спробувати вирватись, попросити когось на вулиці — але поруч завжди були вони. Ці мовчазні, зловісні тіні в чорному, з холодними очима та зарядженими пістолетами. Хтось із них увесь час дивився саме на мене. Як на об’єкт. Як на майно Озана.

Я вже шкодувала, що вдавала слухняну. Спочатку це здавалося єдиним виходом. А тепер… Тепер я сиділа в розкішній машині поряд з людиною, за якого мала вийти заміж проти своєї волі.

Заміж. Це слово пульсувало в голові, стискаючи серце залізним лещатами.

Я кинула погляд на Озана. Його профіль був ідеально правильний. Вродливий. Бездоганний. У цьому чорному смокінгу, з гострою лінією підборіддя та владним поглядом він міг би здатися мрією… у паралельній реальності. У тій, де він не викрадав дівчат, не погрожував смертю їхнім близьким, не ламав долі.

Можливо, якби ми зустрілися за інших обставин… Можливо. Але зараз я знала правду. І ця правда мала обличчя чудовиська.

Машина повертала на вузьку кам’яну дорогу. За деревами, за кованими воротами, відкрилася стара церква — велична, з мармуровим фасадом, з розкішною аркою та ланцюгами гірлянд. Біля входу вже чекали люди — чоловіки в костюмах, з дорогими годинниками, з небезпечними очима. Мафіозі. Впливові. Безжальні.

Я ще сильніше втиснулась у сидіння. Десь глибоко всередині вирувала паніка, але на обличчі залишалася маска. Маска покірної нареченої.

Озан закінчив розмову, опустив телефон і нарешті подивився на мене.

— Приїхали, — сухо кинув.

— Я не хочу, — прошепотіла я.

— Запізно, — його голос був холодним. — Усередині вже чекають.

Двері відчинилися. Один з охоронців подав мені руку. Я не прийняла її. Вийшла сама. Повільно, крок за кроком, мов ішла на страту. І в голові одна думка:

  Це ще не кінець. У мене має бути шанс. Я знайду його. Я втечу. Або загину, намагаючись.




 

Всі деталі про історію у моєму тг каналі  підписуйтеся🫶🏻
https://t.me/Saynet_0