Глава 11

Прокинулась я від глухого стуку у двері. Щось усередині одразу стиснулося. Ще до того, як вони відчинилися, я вже знала — це не просто служниця.

— Пані, ви маєте спуститися на сніданок, — сказала жінка, навіть не дивлячись мені в очі. Її голос був натренований — рівний, беземоційний.

Я встала з ліжка, ледве стримуючи себе, щоб не втекти знову під ковдру. Але втеча — не зараз. Зараз — гра.

Охоронець, який зазвичай стояв біля моїх дверей, мовчки провів мене до їдальні. Я йшла повільно, рахуючи кроки, ковтаючи тривогу. Всередині, як завжди, було тихо, надто стерильно. За столом сидів Озан.

Він підвів на мене погляд — повільно, оцінювально. У куточках губ щось схоже на посмішку, але в очах — лід.

— Виглядаєш краще, — сказав він. — Сідай.

Я мовчки виконала наказ. У голові крутилися думки: зіграй. Будь слухняною. Здобудь довіру. А потім... На столі було безліч страв: фрукти, м’ясо, випічка, йогурти — усе подано з бездоганною точністю.

— Я хочу побачити своїх батьків. І... мені потрібен мій телефон, — голос мій зрадливо тремтів.

Його погляд став різкішим. — Телефон отримаєш, якщо будеш чемна. А про "батьків" забудь. Вони тобі — ніхто. Якщо спробуєш зв’язатися з ними — я обіцяю, вони не переживуть цього дня.

Я зціпила зуби, відвернувшись до тарілки. Всередині все палало, але на обличчі — порожнеча.

Після сніданку він відкинув серветку й підвівся.

— Іди до себе. Там тебе вже чекають. Готуйся.

— Готуватися до чого? — спитала я, хоча щось у мені вже знало відповідь.

— До весілля, — просто відповів він.

Моя реакція була миттєвою. Очі розширилися, щоки залила кров. — Ти... ти не маєш права! Я не давала згоди!

Озан наблизився. — Мені не потрібна твоя згода. Хватить мого слова. Якщо не зійдеш униз добровільно — ми використаємо інший метод. І ти підеш — тільки вже несвідомо.

Він розвернувся й пішов, залишивши мене саму серед кришталю, золота й порожнечі. Я хотіла кричати. Ламати. І я зламала. Розбила тарілки, перекинула стілець, вивільнила усе своє безсилля. Потім, розлючена, піднялась у кімнату. Я не хотіла, щоб мені щось вкололи. Я мусила залишитися притомною, щоб хоча б спробувати щось зробити.

Коли я зайшла — кімната вже була заповнена людьми. Візажисти, перукарі, стилісти... На ліжку лежала сукня. Весільна. Біла, розкішна, рясно оздоблена камінцями, що блищали в світлі люстри. Я мріяла колись одягти таку. Але не тепер. Не тут. І точно не для нього.

Мене мовчки готували, чіпляючи локон за локоном, наносячи макіяж, підбираючи туфлі. Я була, як лялька. Гарна. І абсолютно не жива.

Після зборів мене провели донизу, де в холі вже чекав він. Озан стояв біля мармурової колони, схрестивши руки на грудях, і щось холодно відповідав у телефон. Його голос був рівний, жорсткий — у ньому не було жодної емоції. Він виглядав бездоганно: чорний смокінг ідеально сидів на його широких плечах, біла сорочка контрастувала з засмаглою шкірою, а тонкий чорний метелик на шиї лише підкреслював його вроджену елегантність. Волосся було ідеально зачесане назад, а погляд... той самий. Холодний, наче лезо.

Коли він нарешті поклав телефон, його очі ковзнули по мені зверху донизу.

— Тобі личить весільна сукня, — сказав спокійно. — Сподіваюся, все було на твоєму смаку?

Я мовчала.

— Що, мовчання — це згода? — він підійшов ближче, і я не встигла відступити, як він узяв мене за руку.

Я здригнулась.

— Не переживай, — прошепотів він. — Все буде красиво. Як у казці.

На мою руку лягла важка каблучка — діамант сяяв холодним вогнем. Я прожигала його поглядом, бажаючи хоч на мить змусити відчути той жах, який він змусив пережити мене.

— Пора, — сказав він і повів мене до машини.

Попереду стояло кілька чорних позашляховиків. Серед них — Bentley, у який він посадив мене. Навколо — сад, де вечірнє світло ліхтарів блищало на краплях роси. Розкіш, тиша, небезпека.