Глава 10

-Емілі 19 -

Повернувшись у кімнату того дня, я довго сиділа на краю ліжка, обійнявши коліна. Думки, мов хвилі, одна за одною накочувались і не давали спокою. Я згадувала все своє життя - тепер воно здавалося мені фальшивим, чужим. Анна й Михайло... Вони завжди були добрими до мене. Виховали мене, дали дім, освіту, турботу. Але, попри все це, десь у глибині душі я завжди відчувала якусь відстань. Маленьку, майже непомітну - але вона була.
Іноді мені здавалося, що їхня любов - не повна. Немов вони намагалися, але не могли полюбити мене до кінця. А найбільше мені не давало спокою те, що я ніколи не бачила своїх бабусь і дідусів - родичів Анни й Михайла. Вони завжди відповідали на мої питання однаково: "Ми з ними не спілкуємося, і не хочемо це обговорювати." Тоді я злилась. А тепер... тепер я розумію чому. Вони знали. Вони знали, що я не їхня донька.
Але навіть попри це - я люблю їх. І не уявляю, як зможу колись назвати когось іншого "мамою" чи "татом". Навіть якщо знайду своїх справжніх батьків - це нічого не змінить. Серце вже вибрало.
Та що далі? Якщо мені вдасться звідси втекти - чи зможу я повернутися до них? Вони мені брехали. Все життя. Але я ж теж не ідеальна. Просто зараз це вже не має значення. Я точно знаю лише одне: Озан шукатиме мене саме там. Це буде перше місце, куди він пошле своїх людей.
Тому мені треба втекти якнайдалі. Але для початку - дізнатись, де я взагалі знаходжуся. Мені потрібен телефон. Будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Бо я навіть не знаю, скільки днів я вже у цьому маєтку... У цій золотій клітці.
Я повільно піднялася з ліжка й підійшла до вікна. Ніч була тиха, наче застигла. Глибока темрява ледь розріджувалась теплим світлом ліхтарів, що рівними рядами освітлювали сад. По периметру ходили озброєні охоронці - мов тіні, що невпинно стежили за кожним рухом. За садом - бесідка, а далі, у нічному мороці, вирізнявся берег. Пісок, хвилі, спокій. Краса, яка тільки підкреслювала мою безвихідь.
Колись я мріяла про багатство, розкіш, велику любов... Але коли твоя свобода стає платою за блиск - це вже не мрія. Це - в'язниця.
Я озирнулася на кімнату. Вона була неймовірно гарною - надто гарною, щоб бути моєю. Підійшла до дверей гардеробної. Кожна полиця там була заставлена дорогими речами, дизайнерським взуттям, сумками, білизною. Усе це - не моє. І ніколи не буде моїм.
Я взяла чорну шовкову піжаму й комплект білизни. Зайшла у ванну. Не пам'ятаю, коли востаннє приймала повноцінну ванну. Час стерся - я геть злилася з ним. У ванній кімнаті, як і всюди, усе було бездоганним: креми, пінки, масла, шампуні в мармурових нішах. Я обрала з-поміж них кілька найпростіших - і почала доглядовий ритуал. Автоматично. Механічно. Намагаючись відчути себе хоча б трішки живою.
Коли повернулась у кімнату, тіло вже розслабилось, але душа - ні. Я лягла у велике ліжко, закуталась у ковдру. Завтра. Завтра я почну діяти. Я знайду спосіб.
І навіть не помітила, як поринула в глибокий, важкий сон...

Усі деталі про історію у моєму тг каналі - підписуйтеся🫶🏻
https://t.me/Saynet_0