Глава 9

-Емілі 19-

Я відчула, як важкі двері клацнули з характерним звуком замка, і одразу стисло у грудях. Серце билося тривожно, але на обличчі була маска покори. Моя гра почалася. Я не могла більше плакати, кричати чи благати — усе це я вже пройшла. Тепер мені залишалося тільки одне — стати тією, ким він хоче мене бачити, щоб зрозуміти, як вибратися звідси. Мені доведеться вдягнути маску покірності, роль, яку я ніколи не хотіла грати, — але зараз це була моя єдина надія на свободу.
— Іди за мною, — коротко кинув охоронець, відступаючи від дверей.
Я встала з ліжка, відчуваючи, як тремтять коліна. Ноги ще не до кінця слухалися після того, що сталося. Рука, перев’язана після моєї відчайдушної спроби покінчити з усім, ще боліла, але я не звертала на це уваги. Мене змусили жити. Тепер я змушу це життя працювати на мене.
Коридори маєтку були темні, освітлені лише поодинокими лампами на стінах. Вони здавались нескінченними, холодними і мертвими. Ступаючи босими ногами по крижаній підлозі з темного каменю, я намагалася запам’ятати кожен поворот, розташування дверей, схеми охорони. В кутках блимали камери, а з-за масивних дверей іноді долинали приглушені голоси. Два охоронці супроводжували мене мовчки, але я відчувала, як вони час від часу кидають на мене косі погляди — з цікавістю, чи, може, з презирством.
Кожен звук — чи то потріскування дерева, чи скрип дверей — здавався мені сигналом. А що, як він знову зʼявиться? Що, як мені не вдасться зіграти свою роль? Що, як я впаду знову в ту безодню, з якої щойно ледве вибралася?
Я опинилась у просторому холі, де стіни були прикрашені масивними картинами з батальними сценами і моторошними портретами предків, а в кутку стояла стара венеційська ваза, висока й тріщинаста, ніби символ того, як легко ламається розкіш. М’який килим під ногами контрастував з холодом у моїх грудях. Це місце не було схожим на підвал чи кімнату, в якій я сиділа. Тут усе виглядало розкішно й загрозливо водночас — ідеальне місце для демонстрації влади. Простір, у якому слабкість не мала права на існування.
— Зупинись, — скомандував охоронець.
Я застигла. За мить у дверях з’явився Озан.
Його постать з’явилася раптово, як завжди. Високий, у темному костюмі, з виголеним обличчям і крижаним поглядом. Він ішов упевнено, майже беззвучно, наче тінь. Його погляд ковзнув по мені, холодний, оцінювальний. У його очах не було жалю, тільки контроль. Він окидав мене поглядом не як людину, а як власність. Його власність.
— Ну що ж, — заговорив він, повільно підходячи ближче. — Нарешті ми розуміємо одне одного?
Я кивнула. Мовчки. Мовчання стало моєю найкращою зброєю. Я знала, що будь-яке слово може стати проти мене. А тиша — тиша може стати дзеркалом, у якому він побачить саме те, що хоче.
— Глянь навколо, — він жестом вказав на кімнату. — Це твій новий дім. І краще тобі навчитися його любити.
Я вдала, що слухаю, що мені справді цікаво. Насправді ж мене нудило. Новий дім? Це була в’язниця, тільки більша й пафосніша. Тут не було нічого мого. Навіть моє тіло — більше не належало мені.
— Можеш гуляти тут. Але не далі. І тільки з охороною. А ще — більше ніяких сцен, — його очі звузились, і в голосі пролунав метал. — Інакше наступного разу ніхто тебе не врятує.
Наступного разу? То він шкодує, що мене врятували?.. Ні. Він шкодує, що я ще жива. Відчуття огиди до нього змішувалося зі страхом. Він не мав жалю. Не мав сумніву. У його очах смерть була логічною відповіддю на непокору.
Я вдихнула повітря, повільно. Зіграй. Просто зіграй. Зроби так, як він хоче. Інакше шансів не буде.
— Добре, — прошепотіла я.
— Молодчинка, — він посміхнувся. Посмішка, що більше скидалася на знущання. Його пальці торкнулися мого підборіддя — я стримала здригання. Йому подобалось це. Він відчував мою огиду, мій страх. Він смакував ними.
— Повертай її, — наказав охоронцю. — Завтра почнемо новий етап. І хай добре відпочине. Їй знадобляться сили.
Сили? Навіщо? Мене охопило нове занепокоєння, але я не подала виду.
Назад ми йшли іншим маршрутом. Інший коридор, інші двері, ще більше камер. Я мовчки рахувала кроки, вивчала орієнтири. На стінах були іще незнайомі картини, на одному з поворотів я помітила маленький вентиляційний отвір. Замалий, щоб вилізти — але можливо, є інші.
Коли я повернулась до своєї кімнати й двері знову зачинилися, я відчула, як напруга поступово сходить із тіла. Я сіла на ліжко й обхопила голову руками. Це був мій перший крок. Тепер я знала трохи більше.
Я не забуду, як дивився на мене. Я не забуду, як назвав це місце моїм домом.
Я знайду спосіб вибратися. Я витримаю. Я стану тією, ким він не чекає мене побачити — розумнішою, холоднішою, небезпечнішою.
Я вже не жертва. Я — тиша перед бурею.