Глава 8

-Емілі 19-

Темрява більше не лякала. Вона просто... була. Як частина мене. Як дихання. Як Озан.

Я лежала на тому ж ліжку, загорнута в тишу, що дзвеніла в голові. Мої зап'ястя все ще щеміли від бинтів, хоча біль уже здавався чимось далеким - ніби не зі мною. Я була порожньою. Порожньою, як ця кімната, ці стіни, моє тіло.

Він не прийшов наступного ранку. І навіть ще одного після. Час став розмитим. Я втратила відчуття, котра година, котрий день. Але я пам'ятала його слова. Його погляд. Холодний, як лезо. Неспинний, як ніч.

Мене годувала якась інша жінка. Безіменна. Мовчазна. Вона просто ставила їжу на стіл і йшла. Я не торкалася її. Із принципу. Зі злості. З відчаю. Мене не лякало голодування. Мене лякало, що я почну звикати.

- Ні, ні, ні. Я не зламаюся. Не дозволю собі. Не тут...- повторювала я про себе, закриваючи очі. Але в голові звучав його голос. Ти - моя.

Тихо. Я мала діяти інакше. Потрібно змінити гру. Відтепер - не кричати, не ламати двері, не плакати.

Я маю стати такою, якою він хоче мене бачити.

- Хочеш слухняну? - прошепотіла я в темряву. - Добре. Отримаєш її. А тоді я знайду спосіб вирватися з цього пекла.

Це була моя роль. Моя маска. Я вдягну її, як сукню. Як нове обличчя. Посмішка - крихка, як скло, але щира на вигляд. Слова - м'які, як мед, але всередині них отрута.

Головне - вижити. А потім - знищити тебе, Озан.

Цього ж дня я вперше взяла ложку в руки. І вперше за весь час поїла.

Жінка, що приносила їжу, кинула на мене побіжний погляд - здивований. Але не сказала нічого. А я навіть усміхнулася їй. Легко. Ніби нічого не сталося. Ніби я не намагалася померти позавчора.

А потім увійшов він.

Я не встигла зреагувати. Просто відчула, як повітря в кімнаті стислося. Він ішов повільно, впевнено. Темний, спокійний, небезпечний. Як завжди.

- Їси? - коротко, сухо.

Я кивнула. Занадто тихо.

- І як тобі?

- Краще, ніж виглядало, - прошепотіла я, обережно.

Його погляд ковзав по мені. Я знала - він щось підозрює. Але я зуміла не тремтіти. Не відводити очей. Я мала здаватися зламаною, але смиренною. Якою хоче.

- Гаразд. Тоді завтра вийдеш зі мною. - Його голос був таким же порожнім, як і мій погляд. - Побачиш нове крило маєтку. Пора тобі навчитись бути корисною.

Я кивнула знову.

Всередині мене - усе пульсувало. Ще один крок. Ще один крок до свободи. Якщо я вийду за межі цієї кімнати - побачу інші ходи, двері, охорону, її розташування. Все стане картами в моїй грі.

Але я знала: він не пробачає помилок. Якщо я зіграю цю роль неідеально - він це зрозуміє.

Я лягла на ліжко цієї ночі, обіймаючи себе руками, і уявляла майбутнє, де я знову вдихну свіже повітря. Побачу сонце. Почую голос мами... тата...

Чиї голоси? Озан казав, що вони не справжні. Що вони мене вкрали.

Я все ще не вірю.

Не можу.

Не хочу.

Сльоза повільно скотилася щокою.

Але я вже зробила свій вибір. Відтепер - не слабкість. Відтепер - план.