Глава 7

-Озан 25-

Вона прокинулась.
Уперта, дурна, з розпанаханими венами і поглядом, який уже не горів гнівом - а лише порожнечею. Але вона була жива. Лікар сказав, що якби я зайшов на кілька хвилин пізніше - витекла б. Моя здобич, мій трофей.
Мені потрібна жива. Не зломлена настільки, щоб втратити інстинкт виживання. Але зламана достатньо, аби перестала чинити спротив.
Вона лежала в ліжку, закута в біле. Її рука - перемотана. Її очі - відвернуті від мене.
Ідеально.

Я стояв навпроти, спокійний. У темному костюмі, без жодної емоції. Відчував її відразу. Її тіло напружилось, коли вона відчула мою присутність.
Маленька дурепа.
- Навіщо? - кинув я холодно. - Ти дійсно думала, що тобі дадуть так просто піти?

Вона мовчала.
Мовчання - нова зброя?
Я підійшов ближче. Її плечі здригнулись. Моя рука потягнулась до її щоки. Вона відвернулася.
- Батьки, - прошепотіла. - Я хочу до них... Вони... вони переживають...

Я засміявся. Хрипко, різко, як ніж по склу.
- Вони тобі не батьки.
Її обличчя зблідло ще більше.
- Ні..
Я нахилився, схопив її за підборіддя.
- Вони лише грали роль. Купка жалюгідних маріонеток. Твоє справжнє життя - тут. І воно почалося з того моменту, коли я тебе забрав.

Її очі розширились. Сльози. Але вона трималась.
- Я тебе ненавиджу, - прошепотіла вона. - Ти... монстр.
Я схилив голову.
- Звикай, кохана. Монстри тут командують.

Я вийшов. Не хотів бачити її сліз - не тому, що мені було шкода. Просто це банально.
Я наказав солдатам подвоїти охорону. Тепер її двері стерегли троє. І ще камери. Після її «трюку» я не довіряв навіть повітрю в тому крилі.

У підвалі було темно. Стіни сирі, запах металу й крові.
- Пан Озан, - пробелькотав охоронець, - ми не встигли... вона вийшла, побачила... ми не подумали, що...
- Ви не подумали, - перебив я.
Схопив його за волосся, змусив подивитись мені в очі.
- Через вас вона вийшла. Через вас ледь не померла.

- Ми... ми зробимо все... будь ласка...

Зайвих слів не треба.
Мої руки - швидші. Ніж - гостріший. І ось він лежить на підлозі, дригає ногами, в горлі - булькає. Інші дивляться мовчки.
- Приберіть, - кидаю.

Мертві не роблять помилок.
А живі - більше не наважаться.

Я повернувся нагору. Через двері - слабке дихання. Вона ще не спить.
Я зупинився, торкнувся холодного дерева дверей. Усміхнувся.
- Завтра вийдеш зі своєї клітки, маленька.
І станеш трофеєм, якого більше не врятують.