Глава 6: У пастці мовчання

-Емілі 19-

Очі повільно розплющилися. Біла стеля, розмите світло, дивне тепло в грудях. Я лежала. Слабка. У горлі пересохло, голова гуділа, як після довгого крику. Рухатися було важко.

Я відразу згадала: кров. Лезо. Кахлі підлоги під моїм тілом. Тиша.

Вони мене врятували?

Хотіла померти. Хотіла зникнути. Але хтось не дав мені це зробити.

Сльози підступили до очей. «Навіщо?..» - прошепотіла я, але мій голос був сухим і хрипким.

Двері відчинились. Ввійшов він.

Озан.

Холодний, мовчазний, у темній сорочці, з рукавами, закатаними до ліктів. На його пальцях - ще сліди крові. Я не знала, чия.

Він подивився на мене, як на щось неживе. І лише після кількох секунд його голос прорізав простір:

- Ти дурна, Емілі. Але тепер буде інакше.

Він підійшов ближче, поглянув на мої перемотані зап'ястя, на катетер, на крапельницю.

- Я попереджав, щоб ти була розумною. - Його голос був сухим. Без жалю. - Але раз ти так вирішила, тепер я не довірятиму тобі навіть подиху.

- Відпусти... - прошепотіла я, ковтаючи сльози. - Це все не моє життя... Це не я... Мої батьки... вони...

- Вони не твої, - різко перебив він. Його очі - порожні, чорні, мов ніч. - Вони просто підібрали тебе. Подарували тобі ілюзію. Ілюзія закінчилася. Тепер я - твоя реальність.

Я заплющила очі. Не хотіла бачити його обличчя. Не хотіла вірити в це.

- Чому? - шепотіла я. - Чому саме я?

- Бо ти - спадкоємиця. Моя здобич. Мій вибір. - Він нахилився ближче. - І ніхто тебе не врятує.

Він вийшов. І двері за ним зачинилися важко, мов кінець.

Мене перевели в іншу кімнату - без гострих предметів. Без дзеркал. Без вікон, які можна відчинити. Постійна охорона. Камери. Я бачила їх у кутках стелі.

Мене ізолювали. Замкнули в тиші.

Їжі я не торкалася. Воду пила тільки коли знепритомніла - мені вливали силоміць.

Мовчання гнітило. Дні змішувалися в один суцільний морок. Я не знала, котра година. Не знала, який день. Я молилася, щоб це було сном.

Ніхто не приходив, окрім медсестри - мовчазної, з порожнім поглядом, що колола мені заспокійливе. Коли я питала про батьків - вона мовчала. Коли я просила дати дзвонити - мовчала.

Я залишалася наодинці зі своєю ненавистю. До Озана. До себе.

Скільки ще я витримаю?

Скільки ще він буде ламати мене?

А головне... скільки ще часу знадобиться, щоб я зламалась?