Глава 5. В'язень тиші

-Емілі 19-

Свідомість поверталася повільно. Ніби я пробиралася крізь густу, задушливу вату. Спершу - тиша. Потім - холод. Далі я розплющила очі.
Я лежала на широкому ліжку з темного дерева, вкрита важкою шовковою ковдрою кольору вина. Але тут було холодно. Порожньо. Мертво.

Я не вдома. Але й не в тому темному підвалі, де востаннє бачила його. Його і кров.

Я рвучко сіла. Мене кинуло в жар, потім у холод. Голова паморочилась, у горлі пересохло. На мені - чорна футболка. Чиста. Інша. Не та, в якій я була.

Мене знову перевдягнули.

Огиду і жах неможливо було стримати. До мене торкалися. Знову. Коли я була без свідомості. Неначе я - нежива. Тіло без волі. Річ.

Я стиснула руками ковдру, намагаючись втримати себе від паніки. Але вона вже підступала, хвилями. Я обвела поглядом кімнату - таку розкішну, що здавалася нестерпною. Усюди - деталі, тканини, антикварні меблі. А мені хотілося кричати. Бо я знала: це в'язниця. Гарна, дорога, блискуча - але клітка.

Я встала, тримаючись за ліжко. Двері - важкі, дерев'яні, з різьбленням. Я доторкнулась до ручки - і вона легко піддалася. Відчинились.

За ними стояли двоє. Озброєні. Високі. В очах - нічого.

- Назад, - сказав один з них глухо.
- Мені треба в туалет, - відповіла я, намагаючись не тремтіти.

Вони супроводили мене мовчки. Усе довкола - мармур, глуха тиша, дорогі речі й крижана порожнеча. Маєток. Але для мене - тюрма. Після повернення я впала на ліжко, без сліз, без думок. Просто - порожнеча.

Він з'явився вдень.

Його постать розчинилася у дверях, як привид із найгіршого кошмару. Спокійний. Впевнений. Небезпечний.

- Як ти себе почуваєш? - запитав він рівно.

- Як у клітці, - відповіла я, не зводячи з нього погляду.

Він сів. Дивився. Без жодної емоції. Його очі були як крига. Як тоді...
Я згадала.

Постріли. Крики. Кров. Його руку, забризкану червоним. Тіло чоловіка, що ще кілька годин тому охороняв цей дім. І мій крик - єдиний справжній звук серед цієї мертвоти.

- Ти... ти вбив його, - прошепотіла я. Голос зірвався.

Він не відвів погляду. Просто зітхнув.

- Він порушив наказ. За це платять. Завжди.

- Ти ховаєш мертвих у підвалі, а тепер приносиш мені сніданок? - у мені закипало. - Що це за пекло?! Чого ти від мене хочеш?!

- Ще не час, - сухо сказав він, підвівшись.

- Я хочу додому! До мами. До тата! Вони зараз, мабуть, шукають мене!

Пауза. Його очі потемніли.

- Вони не твої батьки, Емілі.

- Що?..

- Вони тебе прихистили. Але вони - не твої. Твої справжні батьки мертві. А все твоє життя - брехня.

Мов громом вдарило.

- Ти... ти брешеш... - хрипіла я. - Ні... ти...

- Правда - болюча. Але з нею легше, ніж із ілюзією.

Він розвернувся до дверей.

- Я тебе ненавиджу! - крикнула я, надривно.

Він не озирнувся.

Світ розсипався. Я залишилась у порожній кімнаті - мертвій, холодній. Моє дихання перетворилось на ридання. Руки тремтіли. Голова гуді­ла. Я не могла повірити. Не хотіла.

Я встала. Підійшла до туалетного столика. Там лежала шпилька. Важка. Зі зламаним кінцем. Я взяла її, сіла на підлогу. Зняла з себе футболку. Вона пахла чимось чужим, новим. Цим пеклом.

- Це не моє життя... - прошепотіла я, стискаючи шпильку в пальцях. - Я не належу сюди...

Я приставила її до зап'ястя.

Біль. Різкий. Гарячий. Кров виступила майже одразу. Одна лінія. Друга. Світ розмитий. Все попливло. Легко. Спокійно. Нарешті - тиша.

Двері різко відчинились. Чийсь крик. Кроки. Хтось кинувся до мене. Чоловічі голоси. Гупання. Паніка.

А потім - темрява. Суцільна.