Глава 4: Коли тиша кричить

-Озан 25 -

Ніч була важкою, мов дим у легенях. Усе ще тремтів спогад її погляду, коли він залишив кімнату. Ця дівчина мала не лише красу. Вона мала вогонь, і Озан це відчув.
Він подивився на порожню чашку на столику. Снодійне подіяло - не миттєво, але надійно. Трохи порошку, майстерно розчиненого в чаї, який принесли за його наказом. Вона випила. Вже за кілька хвилин повіки важчали. Він пішов, коли переконався - вона занурилась у сон.
Два охоронці стояли біля її дверей.
- Тепер ніхто не входить і не виходить. Ясно? - холодно кинув він.
- Так точно, - відповіли хором.
Він рушив коридором. Хребет тріснув у внутрішньому напруженні. Весь день був сповнений невизначеності, а тепер... тепер він міг зосередитися на головному - покаранні.
У підвалі пахло смертю ще до того, як він увійшов.
Той, хто зрадив - Арно, колишній охоронець з довірою - сидів, прикутий до труби. Його очі були порожні. Як і ті, кого він підставив.
- Продати мене? - Озан підійшов ближче, зиркнув униз. - Tiens...
Він зняв рукавиці, повільно.
- А ти ж знав, на що йдеш.
Арно спробував щось пробелькотіти, але був надто слабкий. Ланцюг на зап'ястках цокотів нервово, мов серцебиття. Озан дістав ніж.
Не одразу. Він діяв повільно - шкіра, ривок, гаряча кров, крик, ще один розріз. Він не поспішав. Це не було вбивством. Це було вироком. І він - суддя.
Та раптом... клац.
Звук замка.
Озан обернувся.
На порозі стояла вона.
Світле волосся спадало на плечі. Чорна футболка, босі ноги, обличчя - біле як стіна. Її очі - розширені.
Він побачив, як вона помічає ніж, кров, Арно, який ще хрипів, і... його.
- Емелі... - озвався, не встигши зробити крок.
- Н-н-ні... - її голос задрижав. - Що... що ти...
Вона зробила крок назад, шепочучи, наче мантру. Очі зблиснули від жаху, і... крик.
Пронизливий. Справжній.
Охоронці миттєво з'явились. Озан підняв руку - не втручатись.
Але запізно - вона вже втрачала рівновагу. Похитнулась і впала просто на кам'яний прохід. Без свідомості.
- Хто вас сюди пустив?! - процідив Озан до охоронців. - Вона мала спати! Ви стояли тут, поки вона блукала маєтком?!
- Ми... ми не бачили, як вона вийшла... - один з них тремтів.
- Не побачили?.. - Озан повільно обернувся. - То я покажу вам, як це - не побачити смерть.
Він віддав короткий наказ іншому.
- Першого - до пса. Другого - у підвал. Особисто.
Озан нахилився, підіймаючи Емілі. Її обличчя торкалося його грудей, серце билося повільно. Снодійне ще діяло, але її мозок уже починав боротись. Вона бачила те, що не мала. Надто рано.
- Ma petite étoile... - прошепотів він, - не бійся. Я покажу тобі правду. Не одразу... Але ти її приймеш. Бо вибору вже немає.
Він ніс її нагору. В темряві підвалу залишилась лише кров. І останній подих Арно.