Глава 3: Прикута тиша

-Емілі 19-

Світ повертався повільно. Спершу — лише тиша. Глуха, задушлива, мов у вухах після крику. Потім — холод. Шкіра зреагувала першою: її ліве плече торкалося металу. Наручники.
Свідомість прорвалася крізь туман, і в наступну секунду вона сіла різко, рвучко. Стук ланцюга об ліжко. Одна рука вільна. Друга — закована в хромовану сталеву петлю, прикріплену до кованої спинки ліжка.
Її погляд метнувся по кімнаті. Велика. Надто велика. Стеля — висока, прикрашена ліпниною. Шовкові фіранки, розкішний килим на темній підлозі, скляна шафа, крісла зі шкіри. Повітря пахло деревом і гірким парфумом. Не лікарня. І не готель.
На ній була лише чорна футболка, чужа, чоловіча — вільна, як нічна сорочка — і прості чорні трусики. Її речей не було. Вона згадала: світло згасло… Хтось був… дотик до шиї…
— Гей! — голос її враз прорвав тишу. — Гей, суки, випустіть мене! Ви що, здуріли?!
Рипнули двері. Зайшов кремезний чоловік у чорному, з вухом на рації, беземоційний. Він глянув на неї так, ніби перед ним просто чергова задача.
— Нарешті. Зніми це з мене, — смикнула рукою, показуючи на наручники. — Або я... я викличу поліцію, адвоката, армію, що завгодно, чуєш мене?
— Чи не бажаєш поснідати? — спокійно промовив він, ніби вона просто подзвонила у сервісну службу.
— Я хочу свободи! — закричала вона. — Це незаконно! Ви всі підете під суд! Відпустіть мене, виродки!
— Ми подбали про тебе. Є вода, їжа, — він кивнув на срібний піднос на столику. — Лікар скоро буде. Якщо тобі щось знадобиться — просто скажи.
— Я скажу: зніми це з мене. Негайно! — голос її зірвався на істерику.
Він не відповів. Просто вийшов і зачинив двері на замок. Клац.
Вона лишилася сама. Серце калатало, груди здригалися. Вона смикала рукою — метал не піддавався. Знову. І знову. Долоня роздерта. Шкіра червона. Сльози виступили на очі, але вона їх стерла. Не буде плакати.
— Ви думаєте, я ваша іграшка? Ви не уявляєте, з ким зв’язались!
Вона кидалася в кімнаті в межах, які дозволяв ланцюг. Стіл перевернутий. Пляшка води розбита. Вона пробувала вирвати кріплення. Навіть зубами намагалась відчепити застібку. Потім просто билась спиною об стіну — від відчаю, від злості, від паніки.
Пізніше — вона вже не знала коли — все поплило. Губи пересохли, тіло дрижало. Світ став розмитим. І… темним.
Коли вона розплющила очі знову — відчула дотик. Легкий. Обережний. Хтось тримав її за зап’ясток, щось м’яке ковзнуло по шкірі.
— Обережно, в неї розрив тканин. Пульс слабкий, — сказав чоловічий голос. Невідомий. Заспокійливий.
Її рука більше не була прикована.
Вона хотіла підвестися, але тіло було ватяним. Коли фокус повернувся — вона побачила силует. Стрункий, вишуканий, у чорному. Волосся — темне, зачесане назад. Очі — холодні, мов лезо. І не відводилися від неї.
Озан.
Він не усміхався. Не наближався. Лише стояв, поклавши руки в кишені, мов спостерігав за новою картиною, яку купив за мільйон.
— Ти маєш дуже погану звичку, — промовив він спокійно. Голос глибокий, з нотками хрипоти, але жодної емоції. — Ти ще не зрозуміла, що опір — марний?
— Хто ти, чорт забери?! — прошепотіла вона. Голос хрипів. — Що тобі від мене треба?!
Озан наблизився на кілька кроків. Сів на край ліжка, надто близько.
— Ти будеш слухняною, і все буде... комфортно, — сказав він тихо. — А якщо ні — будеш рватися, битися, кричати. Але результат буде той самий.
— Йди до біса! Я не твоя річ! — вона шарпнулась, але тіло знову не слухалось.
Він провів пальцями по її щелепі. Легко. Ніби вивчаючи.
— Готуйся до весілля, Емілі. Наступного разу я не буду таким... м’яким.
Він підвівся. Кинув короткий погляд на лікаря, що стояв у тіні.
— Не залишай її одну довше, ніж на п’ять хвилин. І ніяких більше наручників. Вона тепер — моя наречена, а не бранка.
Двері зачинились. Вона залишилась із серцем, що гупало так, ніби хотіло втекти з грудей. І порожнечею, яка наростала в середині — темною, липкою, як нова шкіра навколо старого болю.
"Готуйся до весілля"...
Цей жарт, сказаний майже шепотом, лякав сильніше, ніж будь-які залізні кайдани.