Глава 2: Вулиці, якими вона крокує

-Емілі 19-

Місто жило звичним життям. Зливи відступили, залишивши після себе свіже повітря, що пахло мокрим асфальтом і цигарковим димом. У світанковому небі зависли тумани, а ліхтарі ще не встигли згаснути, мов тримались за ніч.

Емілі сиділа на підвіконні в «Le Nuage» — кафе, де знали її до дрібниць. Кашеміровий светр спад з одного плеча, мокре волосся зібране в недбалий вузол. На столику — латте без молока, круасани, телефон і її темний блокнот зі шкіряною обкладинкою.

— Можеш не замовляти, я вже все принесла, — сказала Лора, ставлячи перед нею звичне. — У тебе погляд, ніби ти знову вбила чоловіка у голові.

— Може, й не тільки в голові, — буркнула Емілі, ковтаючи перший ковток кави.

— Господи, ти точно dark academia girl. — Лора засміялася. — Ти точно не та, хто слухає Тейлор Свіфт і мріє про велику любов?

— Велика любов — це коли він знає, що в мене тривожність, але не лякається, — відповіла вона, крутячи серветку в пальцях. — І не ставить дурних питань.

Телефон вібрував.

Каміла:Я не витримаю ще однієї лекції про соціальні ролі. Ідею втечі обговоримо?

Емілі:Я вже в дорозі. З кавою. І моральною підтримкою, типу.

Вона вдягла чорне пальто, накинула капюшон і вийшла. На вулицях ще було тихо, але вона відчувала — не одна. Вже кілька днів, ніби хтось дивиться. Прямо за спиною. Занадто довгі погляди у транспорті, чоловік у капелюсі біля її під’їзду, що курив, але не піднімав очей... Усі ці деталі — тонкі, але настирливі. І вона ловила себе на тому, що стискає ключі в кишені, як ніж.

«Параноя? Може. А може — ні», — подумала вона.

Бібліотека була, як завжди, стерильною. Каміла, яскрава й завжди збуджена, махала їй з-за стосу книжок.

— Нарешті! — простогнала вона, забираючи круасан. — Я вже думала, що ти здохла десь по дорозі, вся така трагічна й мокра.

— Як ти ніжно висловлюєшся, — посміхнулась Емілі.

— Я — поетеса. До речі, бачила твого куратора в коридорі. Цей твій пан Ворон, знову дивився на тебе так, ніби хоче зʼїсти.

— Припини, він просто трохи… гот.

— Гот?! Він дивиться на тебе, ніби уявляє, як ти в підвалі в чорному мереживі й кайданках.

— Твої фантазії заразили тебе, — скривилась Емілі, але губи її посміхнулись.

Каміла вдивлялась у неї уважно.

— А ти… змінилась останнім часом. Стала ніби ще глибшою. Як криниця. Не видно дна.

— Я просто виросла. Або стомилась.

— Хтось змушує тебе стомлюватись?

Емілі не відповіла. Вона згадала вчорашній вечір — шум у вікні, коли вона мила голову. Потім дзвінок у двері — ніхто не стояв. І повідомлення без тексту, просто пусте… Вона стерла його, але серце тоді калатало, як божевільне.

Ввечері вони гуляли набережною. Після навчання, після кави, після ще однієї невдалої пари.

— Ну от скажи чесно, — казала Каміла, — ти би хотіла кохати так, що болить?

— Болить і пече, — відповіла Емілі. — Але щоб не рятував. Ненавидів трохи. І водночас тримав за горло. Бо інакше — не справжнє.

— Ого. Я — спокійне кохання і піца з Netflix. А ти — трагічна богиня.

— Можливо. Але я не хочу романтики, де він цілує мені лоб. Я хочу, щоб у нього тремтіли пальці, коли він торкається моєї шиї.

Каміла видихнула.

— Ем, ти або геніальна, або чокнута.

— Залежно від світла.

Вдома було темно. Анна залишила записку:

«З батьком у Львові, на конференції. Вечеря в холодильнику. Любимо тебе».

Емілі повечеряла сама, погортала інстаграм, відповіла на повідомлення від одногрупників. Слухала музику. Потім довго лежала у ванній, вмикаючи лавандову сіль, музику і приглушене світло.

Світ здавався тихим. Але... щось було не так.

Коли вона виходила з ванної — світло замиготіло.

Раз. Два.

І — погасло.

Емілі завмерла. У повній темряві.

— Мам?.. — тихо.

Тиша. Тиша така густа, що здавалося — її можна різати ножем.

З під'їзду долинув тихий звук — скрип дверей. Потім — важкі кроки.

Вона відступила назад, на дотик знайшла телефон, але екран не вмикався. Мертво. Як усе навколо.

— Що за... — прошепотіла вона, і в цю мить за спиною пролунав подих.

Сильні руки схопили її, рот затиснули тканиною. Вона хотіла кричати — але лише серце билося у вухах. Щось холодне притислося до її шиї — чиєсь дихання біля вуха.

— Тихо, зірко моя, — прошепотів чоловічий голос із французьким акцентом. — Ми запізнились на тринадцять років. Але я — вже тут.

Останнє, що вона побачила, — темні очі і срібний перстень на пальці. Потім — усе зникло.