Глава 1: Життя, що здавалося її власним

-Емілі 19-

Минуле Емілі було загорнуте в туман. У шість років вона пережила страшну аварію, після якої її викрали, а пам'ять зникла, мов стертий запис. Вона не знала, ким була, звідки родом, не пам'ятала ні свого справжнього імені, ні обличчя рідних. Для неї світ почався з лікарняної палати, стерильного білого світла й двох незнайомих очей, що дивилися на неї з тривогою та надією - це були Анна й Михайло, подружжя, яке не могло мати дітей.

Минуло тринадцять років.

Емілі виросла у маленькому, затишному місті, де дощі приходили частіше, ніж свята. Її волосся було довге, світле, мов стигле пшеничне поле під сонцем. Голубі очі - ніби вода у льодовиковому озері - глибокі, замислені, завжди з якоюсь прихованою тугою. Шкіра - ніжна, майже прозора, немов у ляльки. Вона мала витончену фігуру, майже ефемерну, й рухалась тихо, немов тінь. Люди часто оберталися їй услід, але не могли сказати чому. В її погляді було щось невловиме, як спогад, який забув, але який все одно тебе тривожить.

Анна - висока, стримана жінка з русявим волоссям, завжди зібраним у низький пучок. Її очі кольору туману ховали в собі вічну втому. Михайло - кремезний чоловік із суворим обличчям і лагідним голосом. Вони любили Емілі по-своєму - тепло, але трохи відсторонено. Постійна робота, безкінечні відрядження, втомлені голоси у телефоні замінювали обійми. Але завжди було щось: залишена на столі записка, кавове зерно в мішечку від Анни, шарф, загорнутий у шию - турбота у дрібницях.

- Ти добре виспалась? - запитала Анна того ранку, кидаючи погляд на доньку, що спустилась на кухню, загорнувшись у в'язаний светр.

- Якщо можна назвати тривожний сон сном, то так, - пробурмотіла Емілі, намагаючись усміхнутись. - Я знову проспала.

- У тебе через годину перша пара? - Анна вже наливала каву. - І візьми парасольку. Прогноз показує дощ.

- Твоя турбота страшніша за будь-який грім, - усміхнулась Емілі, вдячно вдихаючи запах напою.

Вона вийшла з дому, накинула капюшон і засунула руки в кишені. Холодний вітер пробіг по вулиці, хапаючи листя з дерев. У навушниках грала спокійна інструментальна музика - піаніно, струнні. Її кроки були повільні, майже медитативні. Вона вміла зливатися з містом, ставати його частиною.

- Привіт, сонна голова! - вигукнула Каміла, її подруга, стрибаючи поруч. Вона була повна протилежність Емілі: енергійна, гучна, з рудим волоссям і блискучими очима. - Я вже думала, що ти знову зникаєш без сліду!

- А ти що, шпигуєш за мною? - Емілі злегка підморгнула.

- Завжди! У мене навіть є досьє. Там написано: «Підозріло гарна. Можливо - русалка». - Каміла засміялась і легенько штовхнула її плечем.

Вони могли говорити про все. Їхня дружба була як ковдра в дощову ніч - надійна.

- До речі, знову снилося щось дивне, - тихо сказала Емілі, коли вони йшли до університету.

- Ну? Не томи. Що на цей раз?

- Сад. Великий. Десь у горах. І замок. Кам'яні стіни, червоні троянди. Я... знала, що мені там небезпечно. Але не могла піти. Ніби щось мене тримало.

Каміла замовкла на мить.

- Це звучить, як фільм жахів або роман про кохання.

- Або спогад, - прошепотіла Емілі. - Він був такий... живий. Я навіть відчувала запах троянд. І... вогонь. Там був вогонь. Усюди.

Каміла хотіла пожартувати, але щось у голосі подруги змусило її притихнути.

Пари минали одна за одною. Історія - нудна, з професором, що постійно забував прізвища. Психологія - трохи цікавіше. Соціологія - суцільна плутанина. Але Емілі була не тут. Її думки блукали десь між кам'яними стінами й червоними трояндами.

Увечері Анна принесла додому піцу.

- У тебе був довгий день? - запитала вона, знімаючи пальто.

- Довгий, але не надто складний, - відповіла Емілі, сідаючи за стіл. - Ти сьогодні раніше, ніж зазвичай.

- Ми з батьком подумали... Треба більше часу проводити разом. Ти ж дорослішаєш. Скоро й сама підеш у доросле життя.

- Ви збираєтесь мене заміж видати? - пожартувала Емілі, кидаючи погляд на маму.

Анна усміхнулась, але її усмішка вийшла натягнутою. Вона не одразу відповіла.

- Жарт... дуже влучний, - прошепотіла вона й відвела погляд.

Тієї ночі Емілі довго не могла заснути. Вона лежала на ліжку, притискаючи до грудей маленький срібний кулон у формі півмісяця - єдину річ, що була при ній після аварії. Холодний метал обпікав шкіру, ніби жадав розповісти правду.

Сни повернулися. Ті самі троянди. Ті самі стіни. І голос. Глибокий, незнайомий, але дивно рідний.

- Ти мусиш повернутись...

Вона прокинулась, задихаючись. У вікно стукав дощ.

"Хто я така насправді?" - подумала вона, втираючи сльози, яких не помічала.

Десь далеко, у Франції, у старовинному маєтку, освітленому лише мерехтінням свічок, сидів чоловік із очима, мов нічне небо - глибокими й небезпечними. Озан Аґрест.

Перед ним - стара папка з документами й чорно-біла фотографія дівчини.

Він провів пальцями по зображенню, наче торкався живої шкіри.

- Нарешті, - прошепотів він французькою. - Ma petite étoile... Моя маленька зірка повернулась у гру.