Пролог

-Емілі 6-

День був тихим, майже ідеальним. Сонце пробивалося крізь височенні вікна родинного маєтку, переливаючись на мармуровій підлозі та золотих рамах картин. Шовкові завіси ледь ворушив лагідний вітер. Здавалося, що цей світ створений для краси. Але шестирічна Емілі знала: краса тут - лише маска.

Вона сиділа рівно, спина пряма, руки складені на колінах - як навчала гувернантка. У кімнаті панувала тривожна тиша, така глибока, що аж дзвеніло у вухах. Навіть її ляльки - дорогі, ручної роботи, в ідеальному порядку на полицях - здавались суворими суддями її життя.

- Емілі, - голос міс Бонне, викладачки французької, пролунав позаду. - Як вимовляється це слово?

- Souveraineté, - чітко промовила дівчинка.

- Добре, - кивнула та, але в її голосі не було усмішки. Лише холодне схвалення. Як завжди.

Емілі знала: не можна помилятися. Не можна плакати. Не можна голосно сміятися. Вона - донька однієї з найдавніших і найвпливовіших сімей світу. Майбутнє обличчя династії.
"Ти не просто дівчинка," - казала мати. - "Ти - символ."

Вона часто бачила матір у строгих чорних сукнях і з ще строгішим поглядом. Батько говорив з нею рідко. Але коли вже говорив - його слова були як криця. Він не питав, чи їй подобається життя. Питав, скільки мов вона вже опанувала. Скільки військових конфліктів вивчила. Чи пам'ятає ім'я свого майбутнього чоловіка.

Озан.

Його ім'я було як тінь над її колискою. Вона не знала його обличчя, але з раннього віку знала: він - її наречений. Її доля. Його готували до влади, до жорстоких рішень. Її - до покори, до бездоганності, до елегантності. Вона мала бути гідною голови роду Аґрест.

Того вечора її одягли в нову сукню - блакитну, з срібною вишивкою. Волосся заплели у витончену зачіску. Вона не знала, куди її везуть, але було зрозуміло: це важливо. Батьків із нею не було - лише троє охоронців у чорному. Броньована машина рухалась повільно, але впевнено. Колона супроводу - попереду й позаду.

- Пані Емілі, - звернувся один з охоронців з переднього сидіння, не обертаючись, - вам не потрібно хвилюватись. Це просто офіційний захід. Ваша присутність - знак поваги.

- Так, я знаю, - відповіла дівчинка тихо. Її голос був спокійний, навіть занадто для дитини. Але в грудях щось холодно стискалось.

Скрізь за вікнами проносились дерева, потім місто, далі знову дерева. І раптом - тиша. Тривожна, густа. Машина різко загальмувала. Охоронці зреагували моментально. Один відкрив двері, інший вистрибнув з авто, тримаючи руку на пістолеті.

- Залишайся всередині! - крикнув він. Але було пізно.

Спалах. Ударна хвиля. Метал скручений, як папір. Світ вибухнув. Світ закінчився.

Емілі не пам'ятає, як її витягли з уламків. Не пам'ятає диму, болю, власного крику. Лише тінь над собою, важке дихання і холодний голос у вухо:

- Привіт, лялько. Тепер ти наша.