Розділ 9

Розділ 9

«Лінвуд»

Сонце невпинно наближалося до заходу. Вітер трохи вщух, розігнавши останні грозові хмари. Щойно Лінвуд зникла в темряві, Томірида попросила Ґетті скористатися магією стихій — і на поселення налетіла буря. Цим вони й скористалися: втекли та сховалися за пагорбом, де була залізна ляда. Люди, так налякавшись негоди, поховалися в льохах, чекаючи, коли все це закінчиться. Ґетті розважалася, як дитина. Тільки відьмі було не до сміху та забав — вона ненавиділа дощ із грозою. Заховавши голову під каптур, Томірида сиділа зщулившись, чекаючи, коли ж сонце нарешті зайде.

Коли це сталося, Ґетті заспокоїлася й припинила дощ і вітер.

— Я так давно вже не розважалася, — промовила дівчинка, сідаючи поруч із відьмою на вогку траву.

— Ти все правильно зробила, — скинувши каптур і струснувши волоссям, Томірида підвелася. — Тепер нам треба спуститися вниз.

— Як ти думаєш, із Лінвуд усе гаразд? — несміливо запитала Ґетті, побоюючись відповіді.

— Не знаю, — чесно відповіла відьма. — Але сподіваюся, вона жива. Нам треба поспішати.

Гетті мовчки кивнула, підвелася й миттєво висушила мокрі штани, а потім, поглянувши на супутницю, поцікавилася:

— Тобі допомогти з мокрим одягом?

Томірида кивнула.

Висушивши одяг і взявши сумки з найнеобхіднішим, вони підійшли до зачиненої «брами в безодню». Поглянувши одна на одну, Томірида кивнула й відійшла трохи вбік.

Простягнувши руки перед собою, Ґетті напружилася і потужним поривом вітру рвучко відчинила залізну ляду. У ніс ударив запах вогкості та затхлості.

— Справу зроблено, — Ґетті витерла долоні об плащ. — Нам треба якось туди спуститися.

Поставивши сумки на землю, Томірида підійшла до самого краю і, присівши, прошепотіла заклинання. Над її головою з’явилася сяюча куля; опустивши її трохи нижче, вона зазирнула всередину. Лише за чотири лікті під нею виднілися сходи, що вели вниз. Подумки спрямувавши світло глибше, вона зрозуміла, що сходи сягають самого дна. А там, де вони закінчуються, мають бути двері.

Підкликавши кулю назад, Томірида підвелася й поглянула на Ґетті.

— Там є спуск, ми можемо ним скористатися, — запропонувала вона.

— Дуже добре. От тільки за нами стежать, — Ґетті вказала на будинки, з яких то тут, то там виходили люди, з цікавістю спостерігаючи за ними.

— Ходімо, — мовила відьма, піднімаючи сумки. — Вони подумають, що ми стрибнули вниз, адже не всі знають про сходи. Ти ж бачила, щоб вони бодай на крок наблизилися до цього місця?

— Тоді йдемо, поки вони не збагнули, хто ми такі, — Ґетті першою стрибнула в темряву, покладаючись лише на власні відчуття та вміння.

Обернувшись, Томірида поглянула на жителів села Дзинга і теж стрибнула в пітьму, ледь помітно посміхаючись. Опинившись у темряві, відьма знову створила сяючу кулю, яка освітила простір навколо них.

— Зачиняй! — скомандувала вона.

Залізна ляда з гуркотом зачинилася за ними, наче знову погребаючи під собою чергову жертву.

— Тут так моторошно, — промовила Ґетті, зщулившись; її голос гулкою луною розлігся навсібіч.

— Давай без зайвих слів, — напівпошепки запропонувала Томірида. — Там під нами Нижні землі, і я сподіваюся, що це не місто вампірів.

Ґетті кивнула і пішла першою, а Томірида рушила слідом за нею.

— Сподіваюся, Лінвуд жива, — прошепотіла відьма, дивлячись у безодню.

***

Пірнувши, Лінвуд міцно затулила рота руками, і її підхопила течія. Вода була настільки крижаною, що вже за мить вона відчула, як ноги пронизав жахливий біль. Судома — це траплялося з нею завжди, щойно вона заходила у воду, бодай по коліна.

Коли легені зажадали ковтка повітря, вона, розгрібаючи воду руками, попливла вгору. Поверхня мала бути вже зовсім поруч. Випірнувши, Лінвуд почала жадібно хапати повітря ротом, аж тут її накрила велика хвиля. Борсаючись, дівчина вирішила позбутися плаща — він лише заважав рухатися. Скинутий плащ вільно поплив далі, а дівчину знову накрила хвиля ледяної води. Захлинаючись, Лінвуд відчула, як її несе нестримним потоком.

— Допоможіть! — вигукнула вона, сподіваючись, що бодай хтось її почує.

Вона більше не могла боротися, сили полишали її. Опустивши руки, Лінвуд розслабила м’язи й заплющила очі. Вдруге подумки попрощалася з усіма: з цієї халепи їй навряд чи вдасться вийти живою.

Стрімка течія переросла в щось величезне, що гуркотіло своїми водами. Лінвуд було вже байдуже. «Помирати — то вже помирати», — вирішила вона про себе.

Їй уже доводилося за цей час бути на волоску від загибелі, але це, схоже, був останній раз, і її точно ніхто й ніщо не врятує. «Може, це й на краще», — подумала Лінвуд. Вона й так багато чого побачила за цей час. Її руки вкриті кров’ю вбитих нею людей. Це мало колись припинитися — так само, як і почалося. Краще б вона залишалася у своєму селі й мирно існувала.

Раптом чиїсь руки вхопили її за талію і потягли вбік. Ойкнувши, Лінвуд розплющила очі й зі здивуванням та жахом поглянула на бороданя, який тягнув її до суходолу. У його бороду були вплетені кільця, а волосся зібране у дві коси.

Коли ноги торкнулися дна, сильні й грубі руки відпустили її. Упавши на коліна, дівчина дивилася на низького рудого чоловіка.

— До чого ж з’їхали з глузду ці люди, — бурчав він і, знявши куртку, заповзявся її викручувати, намагаючись не дивитися в бік Лінвуд.

Виплюнувши залишки води, дівчина підвелася і, хитаючись, пішла до берега.

— Дякую вам, — промовила вона, впавши на каміння.

— Не мені дякуй, — так само невдоволено вів він далі, — а випадковості. Бо я сюди рідко ходжу, але тут неподалік є вхід на Верхні землі. Останнім часом люди, що живуть над нами, часто користувалися тим входом, а тепер перетворили його на цвинтар для своїх мерців.