Розділ 8

Розділ 8

«Астрея»

Астрея неквапливо йшла коридором, і звук її чобіт гулкою луною розлітався сходовим майданчиком. Час давно минув за північ, але це її зовсім не хвилювало. Нехай Азіз та та вискочка-помічниця трохи зачекають. Нічого не станеться, якщо вона трішки запізниться. На сходах, що вели до бібліотеки Азіза, світло не горіло, та воно було й непотрібне. Сюди заходили вкрай рідко, та й не кликали сюди нікого. Людей приводили лише задля жертви. Вампірка добре розрізняла предмети в темряві. Та якби хтось із людей, зайшовши сюди, запалив світло — він би вжахнувся. Подекуди були розкидані кістки та залишки одягу. Ну, ось така звичка у вампірів — не прибирати за собою.

Зупинившись на останній сходинці й видихнувши, вона підійшла до залізних кованих дверей. Смикнула за кільце — і двері зі скрипом відчинилися.

У великій кімнаті, розташованій у вежі замку, горіло тьмяне світло. Свічки в залізних настінних підсвічниках дарували освітлення і певний затишок. Уздовж стін тягнулися книжкові полиці, на яких уже давненько не наводили лад. Усе навколо вкрив товстий шар пилу.

Біля вікон стояли пюпітри, на яких лежали розгорнуті грубі фоліанти. Гортати їх уже ніхто не наважиться, адже від щонайменшого дотику вони перетворяться на попіл — точнісінько так, як і господар цього місця. Посеред кімнати стояв стіл, довкола якого в кріслах сиділо кілька осіб. Біля вікна, повернувшись спиною до присутніх, стояв Азіз. Він був одягнений у білі штани, сорочку та чорні чоботи, а його світле волосся м’яко спадало на плечі.

Переступивши поріг, Астрея почула запитання:

— Чому ти так довго?

Зачинивши двері, Астрея відповіла:

— Навіщо поспішати?

Повернувшись, Азіз блиснув очима і суворо поглянув на дівчину. Стиснувши кулаки, вампірка змусила себе усміхнутися, ніби просячи вибачення. Проте його погляд продовжував блукати по ній, вивчаючи. Згодом вираз його обличчя зовсім змінився: Астрея прочитала в його очах гордість. Склавши руки за спиною, він усміхнувся й жестом запросив її підійти ближче.

— Хочу представити вам мою праву руку — і не тільки. Це Астрея, — він указав на неї рукою.

Підійшовши ближче і ставши поруч із Азізом, Астрея оглянула присутніх.

Обличчя рудої зовсім перекосило, лише очі, що виблискували злобою, втупилися в неї. Тут також були двоє чоловіків, виряджених у пух і прах. На їхніх обличчях вона прочитала захоплення. Поруч із ними в цій кімнаті, наповненій запахом пилу, вогкості, розкладу та дорогих парфумів, Астрея почувалася ніяково.

Після прочухана, який їй влаштувала Доун, вони взялися обирати вбрання. Зупинилися на строгому стилі — мінімум прикрас та подібної мішури. Обрали повсякденний вихідний одяг. Астрея була вдягнена в довгий плащ і приталений жилет, що застібався спереду на ремінці та кілька ґудзиків. Шнуровані чоботи до колін і штани вдало підкреслювали її струнку фігуру; сорочка, вишита срібними та чорними нитками, мала доволі гарний вигляд. Увесь образ доповнювала зачіска: високий хвіст, заплетений у косу, що спадала на плече. Вбрання було повністю чорним, тож тепер, стоячи поруч із Азізом, вони гармонійно доповнювали одне одного.

— Це Саул, — Азіз указав на повного вампіра з довгим чорним, як орлине перо, волоссям. На його гладкому юнацькому обличчі сяяла усмішка. — Він один із Конклаву Нижніх земель.

— Рада вітати вас, — кивнула Астрея.

— Азіз багато розповідав про вас, — заговорив Саул. — Але я навіть не міг вас собі уявити. — А це його син, — Азіз указав на смаглявого юнака, якому на вигляд було не більше чотирнадцяти зим.

Астрея знала особливості росту чистокровних вампірів: цей хлопець скоро мав неабияк підрости й змужніти.

— Я Тибор, — представився він і так само, як батько, втупився в неї.

Кивнувши, Астрея мимоволі поглянула на дівчину — та відвернулася й сердито дивилася вбік.

— Ну ось і та, хто супроводжуватиме тебе, — слова Азіза відволікли руду; вона здивовано зиркнула на нього, і Астрея прочитала в її очах захоплення. — Знайомся, Астрея, це Іо. Вона племінниця Саула.

Астрея подумки вилаялася. Ця дівчина, схоже, справжній вампір. Про що тільки думає Азіз?

Трохи підвівшись на стільці, Іо шанобливо кивнула й сіла на місце.

Скреготнувши зубами, Астрея натягнула доброзичливу усмішку і відразу нерозуміюче глянула на Азіза. Той лише загадково мовчав у відповідь. Астрея вмить збагнула: він щось замислив, навіть не спромігшись посвятити її у свої плани. Тепер слід бути готовою до всього, що б він не сказав.

— Післязавтра, коли сонце зайде, — заговорив Азіз, пройшовши вздовж столу, і зупинився біля Іо. — Ви разом вирушите в дорогу. Також я надам вам великий запас еліксиру, щоб ви з Астреєю могли пересуватися і вдень.

— Як ви збираєтеся відшукати цю мисливицю? — поцікавився Саул, відкинувшись на спинку крісла й масно облизнувшись.

Азіз знову поглянув на Астрею і, вказавши на неї, промовив:

— Астреї доводилося зустрітися з нею віч-на-віч. Розкажи їм, будь ласка.

Вампірці це зовсім не сподобалося. Подумки вилаявши всіх і вся, вона зустрілася з кривою посмішкою Азіза. Він знав, що зараз коїться в її душі, і насолоджувався цим.

— Вона не дуже досвідчена, — почала вона спокійним голосом. — Як на мене, їй не більше вісімнадцяти зим. Може, навіть менше. Що швидше ми її знайдемо і знищимо, то краще для нас. З кожним згаяним днем чи ніччю вона може ставати сильнішою. Будучи недосвідченою, вона все ж зуміла вбити мого колишнього напарника.

Азіз задоволено кивнув і, нахилившись ближче до Іо, додав:

— Астрея не встигла згадати ще одну деталь. Коли я побачив цю мисливицю, вона була не сама. Ви розумієте, про що я?

— Хочете сказати, — промовила Іо, і Астрея вловила в її голосі нотки страху, — що вона не одна? І їх кілька?

Знизавши плечима, Азіз відсторонився, підійшов до Астреї і, приобнявши її за плечі, відповів: