Розділ 6

Розділ 6

«Астрея»

Поворухнувши рукою й плечем, Астрея з полегшенням оглянула решту ран. Усе загоїлося — ніби й не було сутички з боку Азіза. Минуло дві ночі, і за цей час вона ще не бачилася з ним. Та й не прагнула цього.

За ці дні вона багато думала про свою нову помічницю. Астрея знала: та вже прибула, але ще не зустрічала її.

Їхня зустріч мала відбутися вже незабаром — Астрея це знала, і водночас не хотіла цього. Вона могла й сама вирушити на пошуки мисливиці, віднайти її слід. Їй не раз доводилося розшукувати потрібних людей і вампірів. То навіщо ще викликати когось незрозумілого для такої справи?

Опустивши руки, вампірка з виснаженням поглянула на забруднений одяг, залитий кров’ю. Треба було якнайшвидше позбутися його.

Озирнувшись довкола, Астрея скептично оцінила кімнату: вузьке ліжко з білосніжними простирадлами, стіл і стілець. Стіни побілені в білий колір — від нього сльозилися очі.

Згрібши речі в оберемок, вона підійшла до дверей, озирнулася, щоб переконатися, чи нічого не забула. Виглянувши в коридор і впевнившись, що її ніхто не бачить, Астрея поспішно залишила приміщення лазарету.

Швидко перетнувши двір, вона попрямувала до західного крила замку, де розташовувалися окремі покої, що належали вампірам. Люди сюди навідувалися рідко — навіть у сонячні дні тут панував напівморок.

Притиснувши речі до грудей, Астрея звернула за ріг — і несподівано зіштовхнулася з кимось.

Це точно була не людина — Астрея одразу відчула холод, ворожість і голод, що пронизували повітря. Її наче вдарило блискавкою, і вона відскочила назад. Заплутавшись у речах, які випадково впустила під час зіткнення з незнайомкою, Астрея впала на підлогу.

— Дивись, куди йдеш, тупа ослице, — пролунав грубий голос, явно жіночий.

Спалахнувши, Астрея метнула на неї лютий погляд. Що собі уявила ця дівчина? Її погляд зустрів чорні, як ніч, очі незнайомки. Вогняно-руде волосся м’яко спадало на плечі, обличчя у формі сердечка й трохи кирпатий ніс зовсім не пасували до її владного, майже чоловічого голосу. Оскалившись, незнайомка з презирством дивилася на Астрею згори вниз.

— А ти ще хто така? — запитала Астрея, не відводячи погляду.

На губах рудої дівчини з’явилася хижа усмішка.

— Служниця, яке ти маєш право мене питати? — нахилившись трохи, голосно промовила вона. — Повідомляю тобі: я — помічниця Астреї, правої руки Азіза. Не заважай мені, я поспішаю.

З цими словами вона, переступивши через Астрею, змахнула плащем і поспішила геть.

З подивом вампірка дивилася вслід незнайомці, що віддалялася. Астрею охопив гнів. Як Азіз міг на таке піти? Помічниця, кажеш… Вона ж навіть не змогла відрізнити столітню вампірку від служниці. Схоже, через неї Астрею чекає чимало неприємностей.

Підвівшись, Астрея злісно притиснула до себе речі й рушила до своєї кімнати. Вона ще не встигла й двері зачинити, як до покою вдерлися. Кинувши речі на підлогу, вона запитально поглянула на юнака.

— Пан Азіз передав вам, — почав той, ніби за ним гнався мисливець, — що бажає бачити вас завтра у себе.

Важко зітхнувши, Астрея відпустила хлопця, передавши йому зв’язку речей із наказом — спалити. Знову залишившись наодинці, вона замкнула двері й підійшла до великого дзеркала біля дальньої стіни.

На її гірке здивування, вона побачила своє відображення: скуйовджене волосся, болісно-червоні очі й довга нічна сорочка. Найбільше в світі вона не хотіла бачити себе — як це робить Азіз. І це в сотий раз нагадувало: між ним і нею — прірва.

Скинувши через голову нічну сорочку, Астрея знову поглянула на своє відображення. Із жахом вона розглядала своє худорляве тіло, всіяне шрамами. Минуло багато років, відколи вона стала вампіркою, але сором за власне тіло не зник. Воно здавалося їй надто кволим, синюватим і неживим.

У ній більше не теплилося життя. Серце зупинилося, кров більше не пульсувала у венах. І коли вона згадала про кров — у ній прокинувся голод. Придушивши це відчуття, Астрея накинула на плечі свій улюблений халат і поспішила до гробу.

Її чуття підказували: світанок уже близько. Вмостившись зручніше й прикривши наготу, вона заштовхнула кришку.

«Лінвуд»

— Що це за місцевість? — запитала Лінвуд у Томіриди.

Перед ними розгорталася земля, випалена сонцем і обвіяна вітрами. Повітря було сухим, із присмаком пилу, що осідав на губах. Грунт — потрісканий, сірий, місцями вицвілий до кольору попелу. Дерева, що колись росли тут, тепер стояли як чорні скелети — без листя, без життя. І все ж, серед цієї мертвої краси, виднілися клаптики зелені: невеликі грядки, де люди вперто вирощували пряну зелень, ніби на зло землі, що не хотіла родити.

Селище Дзинга розкинулося низько, притиснуте до землі, наче боялося знову бути знищеним. Будинки — з глини, каменю, дерева, зліплені з того, що вдалося врятувати. Дахи — похилені, вкриті соломою або старими тканинами. Вулиці — вузькі, криві, з вибоїнами, де колись текла вода, а тепер — лише тінь.

— Це Дзинга, — відповіла Томірида. — Колись тут буйно квітнули сади. А які овочі вирощували — соковиті, ароматні. Потім прийшли орки. У ті часи вони часто блукали людськими землями. Зараз їх майже не видно. Вони витоптали все, шукаючи якийсь джерело. Навіщо їм воно було — ніхто не знає. Коли нічого не знайшли, спалили все дотла. Люди тікали, кидаючи домівки. А потім — повернулися. І почали знову будувати, знову садити, знову жити.

Лінвуд мовчки дивилася на землю, що пам’ятала вогонь. І на людей, які не забули, як проростає надія.

Слухаючи Томіриду, Лінвуд розглядала темношкірих мешканців і їхній простий, барвистий одяг. Вони, покинувши свої справи, з недовірою поглядали в їхній бік. Діти зі сміхом і криками бігли за фургоном, час від часу їх перекрикував гавкіт собак. Лінвуд чомусь подумала, що ці люди чогось бояться.

— Ми тут ненадовго не затримаємось? — запитала Лінвуд, поглянувши на відьму.