Розділ 5

Розділ 5

«Лінвуд»

— Чому ми їдемо до ельфів? — голос Лінвуд прорізав тишу світанку, коли вони виїхали на шлях.

Томірида зітхнула так, ніби несла на собі тягар цілого світу. Її рука мимоволі торкнулася спини — втома була не лише тілесною. Лише після паузи, що затягнулася, вона озвалася:

— Хтось має навчити тебе тримати зброю так, щоб вона стала продовженням твоєї волі. Ельфи — єдині, хто володіє боєм як мистецтвом. І якщо ти прагнеш вижити — ти мусиш навчитися. Їхня академія — не просто найкраща. Вона — єдина.

— Я не хочу вчитися! — вигукнула Лінвуд, і в її голосі бриніло щось більше, ніж протест — страх, злість, розпач.

— Це говорить у тобі страх? — запитала Томірида.

Лінвуд мовчки дивилася на верхівки дерев, над якими сходило сонце. Вона пам’ятала розповіді мешканців села, де виросла: ельфів там називали небезпечними й підступними істотами. Казали, що вони викрадають дітей, аби перетворити їх на своїх слуг у холодних землях.

— Все, що ти чула про них, — повна нісенітниця, — продовжила Томіріда. — Ти хоч раз бачила ельфа? Окрім Ґетті?

— Ні, — тихо відповіла Лінвуд.

— Коли побачиш їх і заговориш — зрозумієш: усе, що плели забобонні старі уми, — брехня.

— Ти говориш про них так, ніби добре їх знаєш? — обережно запитала дівчина, поглянувши на чіткий профіль Томіріди.

Кутики губ відьми ледь помітно сіпнулися — усмішка, як тінь спогаду про давні добрі часи.

— За всі роки, відколи я стала… — почала вона, голос трохи затремтів, — відьмою і мандрівницею, мені довелося трохи повчитися в академії. І мушу сказати: серед учнів було чимало здібних — чаклуни, маги… навіть вампіри.

— Вампіри!? — вигукнула Лінвуд.

— Так, — підтвердила відьма з усмішкою.

— Скільки часу триває навчання в академії? — запитала Лінвуд.

Томірида відірвалася від спогадів, усміхнулась і поглянула на Лінвуд:

— В академії навчають лише за двома напрямами, — відповіла відьма. — Магія та бойове мистецтво. Магії навчаються досить довго — близько чотирьох зим. А бойовому мистецтву — не більше двох.

— Це ж так багато… — у голосі Лінвуд прозвучало розчарування.

Томіріда тихо засміялась:

— Не хвилюйся. Навчання вже давно розпочалося. Коли ми прибудемо, воно майже завершиться. До наступного циклу я допоможу тобі освоїтись і трохи навчу грамоти.

Думка про навчання лякала Лінвуд. Особливо те, що їй доведеться вчитися поруч з ельфами.

— Ти тільки не переймайся, — сказала Томіріда, поклавши руку на коліно дівчини й трохи його стиснувши. — Шлях туди довгий, і там холодно.

— А якщо я не хочу вчитися? — припустила Лінвуд.

— Можеш їхати куди забажаєш, — спокійно мовила Томіріда, не відводячи погляду від вікна фургона.

— Як це!? — Лінвуд здригнулась, її голос затремтів від недовіри. — Ти ж сама казала, що я маю пройти навчання…

— Уявімо, — перебила відьма, її голос став глибшим, — що ти ніколи не зустрічала мене чи Ґетті. Що б ти тоді робила?

Фургон повільно котився дорогою, колеса скрипіли, а за вікнами пропливали сосни, мов тіні минулого. Лінвуд дивилась у далечінь, згадуючи свої дитячі сни — ті, що народжувались у холодних ночах, коли вона дивилась на зорі й мріяла про щось більше, ніж просто виживання.

— Спершу… — почала вона, ковтаючи хвилювання, — знайти своє місце в цьому світі. Потім — облаштуватися, почати пошуки батька. А далі… покохати, народити дитину… і жити довго та щасливо.

Її голос стих, ніби сам соромився таких простих бажань.

Томіріда засміялась. Не голосно, але з тією ноткою, що змушує сумніватися в собі.

— Як нудно, — мовила вона, з ледь помітною іронією. — Знайти своє місце — це ще має сенс. А от батько… забудь. І про чоловіка з дитиною теж. Тобі це не потрібно. Принаймні — не зараз.

— Що такого з моїм батьком, про що я не повинна знати!? — вигукнула Лінвуд, її очі спалахнули гнівом.

— Те, що він вампір, — відповіла Томіріда, з лукавою усмішкою, мовби це була дрібниця.

— Так, він вампір, — тихо сказала Лінвуд, але в її голосі вже не було страху. — Але якби не він… мене б тут не було.

— Ти маєш рацію, — кивнула відьма. — Але з рештою я категорично не згодна. Ти ще надто юна, щоб думати про шлюб.

Лінвуд опустила погляд. Її думки закрутились у вирі:
«Вампір… Чому вона сказала це так, ніби це щось ганебне? Чому я маю забути? Якщо він справді мій батько — я мушу знати. Я мушу знайти його. Навіть якщо це небезпечно. Навіть якщо це змінить усе.»

Фургон продовжував рух, а тиша між ними стала густішою, ніж ліс за вікном. Томіріда мовчки сиділа, її обличчя було спокійним, але в очах — на мить — промайнуло щось схоже на жаль. Вона нічого не сказала. Лише трохи сильніше натягнула плащ — ніби хотіла сховатися від спогадів.

— Чому? Життя надто коротке… принаймні моє. Не таке, як у тебе чи вампірів, — сказала Лінвуд.

— Хочу з тобою посперечатися, — усміхнулась Томіріда. — Життя вампірів не завжди вічне. А щодо мене — я взагалі не вважаю себе живою. Лише перетворені вампіри залишаються такими, якими були, бо живуть недовго. Вони — радше охоронці для кланових. Точніше — для справжніх.

— Кланових? — перепитала Лінвуд, не приховуючи здивування.

— Вони народжуються як звичайні діти — після контакту двох кланових. Ростуть до вісімнадцяти зим, як усі. А потім час для них розтягується — на десятки, іноді сотні років. У твоїх жилах теж тече вампірська кров. І я не знаю, чи маєш ти хоча б частку довгого життя.

— Мої рани швидко гояться, — тихо сказала Лінвуд.

— Це спадок, — продовжила Томіріда. — Так само, як твоє бачення в темряві, неймовірна швидкість і сила, здатність відчувати думки, біль інших… і присутність вампірів.

— І все це може бути в мені!?

— Якщо навчишся добре цим керувати — зможеш досягти набагато більшого, — підсумувала відьма.