Розділ 4

Розділ 4

«Лінвуд»

Покидаючи місто, Лінвуд разом із Томірідою та Ґетті провели час несподівано легко — як тихий перепочинок перед бурею. Але думки про Азіза не залишали дівчину. Невже він справді настільки небезпечний і водночас холодно вродливий? Томіріда назвала його "величезною занозою в дупі всього людства" — так різко, що це навіть здивувало. Проте зараз не час на роздуми — попереду довгий шлях на північ.

Сонце повільно піднімалося над горизонтом, даруючи довгоочікуване м’яке тепло. Подивившись на Томіріду, Лінвуд запитала:

— Чому ми прямуємо на північ?

Відьма, не відриваючи погляду від дороги, відповіла спокійно:

— Ти думаєш, що Азіз просто гляне на тебе, злякається — і все завершиться? На жаль, люба, це лише початок.

— У якому сенсі? — Лінвуд трохи наблизилась.

— У тому, що нам потрібно знайти дуже цінні артефакти, — сказала Томіріда й додала зі зітханням: — Перш ніж це зробить Азіз… або хтось інший. І ти маєш навчитися багато чому.

— Навчатися!?

Відьма усміхнулась і подивилась на Лінвуд:

 — Як ти це собі уявляєш? Ти маєш виступити проти сильного вампіра. Їхнє життя — надзвичайно довге. За століття вони накопичують досвід, поки люди тільки-но вчяться ходити, говорити й жити по-справжньому. Раніше тобі просто щастило — обійшлося кількома ранами. Але далі буде справжня боротьба. І ти ж не проста дівчина.

Решту дороги вони проїхали мовчки. Лише надвечір добралися до невеличкого поселення, де будинки були розкидані безладно. Деякі виглядали так, ніби виросли просто з землі, мов гриби, інші — новіші, акуратніші.

— Що це за село? — запитала Лінвуд, вдивляючись у низькі хатини, де-не-де вкриті мохом.

— Не знаю, — щиро зізналася Томіріда, нервово стискаючи повіддя. — Дуже дивно. Я не пригадую, щоб тут було село...

Лінвуд вдивлялася у темні вікна, за якими, здавалося, давно вже ніхто не жив.

— Село-привид... — видихнула Томіріда.

Лінвуд мимоволі злегка здригнулася — від почутих слів і від гнітючої порожнечі навколо.

Раптом з фургона долинув голос Ґетті:

— Томірідо, мені страшно...

— Я теж щось відчуваю... дивне, — відповіла відьма. — Заспокойся, ми вже їдемо звідси.

Лінвуд прислухалась до світу навколо. Село мовчало. Жодного крику птаха, жодного гавкоту чи шелесту вітру крізь крони — ніби сама природа завмерла. Лише монотонне скрипіння коліс фургона, яке ледь відлунювало поміж хатами, та тріск далекого димаря, що без причини видавав звук, наче хтось там дихав. Десь за дерев’яним парканом тихо застогнала дошка — чи то від вітру, чи від тіні, що зрушила з місця.

Ця беззвучність була гучнішою за крик. Вона заповнювала простір між думками, вганяючи в серце відчуття, що щось не так... дуже не так.

 І саме тоді помітила дуже тривожну деталь: вони вже втретє проїжджають повз маленький похилений будинок з двома вікнами, схожими на бездонні очі.

— Зупиніться! — вигукнула Лінвуд.

Томіріда смикнула повіддя, і фургон зупинився.

— Що відбувається?! — різко запитала вона, кинувши на дівчину сердитий погляд.

— Що трапилось? Чому ми зупинились? — виглянула з вікна Гетті, її світле волосся колихнулося на вітрі.

— Це в неї спитай, — гаркнула Томіріда, нервово стискаючи щелепи.

— Ми їздимо по колу, — мовила Лінвуд, поглядаючи то на відьму, то на Ґетті, а тоді стрибнула на землю. — Цей дім ми вже проїжджали.

— Негайно сідай назад! — прошипіла Томіріда, метнувши на дівчину лютий погляд.

— Ні, — твердо відповіла Лінвуд. — Ми з цього місця нікуди не рушимо.

Відьма стиснула губи, дихала важко:

— Чудово. Тоді залишайся тут або йди пішки.

— Щасливої дороги!

Томіріда відвернулась і погнала коней. Дивлячись услід фургону, що віддалявся, Лінвуд була впевнена: вони повернуться. І коли їхні обриси щезли за пагорбом, вона почула звуки — наближення коней і коліс. Але щось у їхньому ритмі було іншим. Немов самі колеса вагалися.

Піднявши руку, дівчина помахала здивованій і трохи розгубленій Томіріді. Фургон зупинився. Відьма зіскочила на землю, підійшла ближче, глянувши на Лінвуд з тією самою злістю, яку тепер затьмарила тривога.

— Хтось водить нас за ніс… — прошепотіла вона. — І що найгірше — я нічого не відчуваю. Ні сліду магії.

Томіріда здригнулась, а на її чолі з’явився піт. Нарешті вона зрозуміла: вона не відчуває магії — її власна сила відмовляється реагувати.

— Виходить, ми тут застрягли, — Лінвуд з досадою хмикнула. Простір навколо більше не здавався випадковим — він дихав, стискався, шепотів щось невимовне.

Томіріда поглянула на фургон, де Ґетті намагалась вибратись. Відьма на мить ніби відчула щось поза межами звичних відчуттів:

— Треба знайти того, хто керує всім цим… і зрозуміти, звідки походить ілюзія.

— Але тут нікого немає, — Лінвуд розвела руками.

— Залишимось на ніч, — мовила Томіріда, вказуючи на будинок. Сонце згасало — не повільно, а наче його стирали.

— Прекрасно, — видихнула Лінвуд. — Де розташуємось?

— У будинку.

Погляд Лінвуд завмер — щось у структурі будинку злякало її більше, ніж усе досі. Немов він втягував всіх, хто потрапляв усередину.

— Томірідо, де ти? — почувся голос Ґетті.

Дівчина йшла просто до них, руки витягнуті вперед, ніби намацувала простір, як незрячий.

— Я вас не відчуваю.

— Я тут, люба, — Томіріда швидко наблизилася. — Не розумію… ти справді нічого не відчуваєш?

Гетті зупинилася. Її очі були порожні, але навколо неї почали ворушитися листя, піднявся вітер, легке тепло пробігло ґрунтом. Стихії реагували.

— Ваші голоси — мов дим. Але... земля тут налякана. Повітря розбите. Вода мовчить. А вогонь... ховається. У мене більше немає сил...

— Є, — запевнила її Томіріда. — Просто тут, у цьому місці, вони кудись зникли. Ми знайдемо вихід.

— Як?! — вигукнула Лінвуд.

— Заходимо до будинку, — скомандувала Томіріда, ігноруючи запитання.