Розділ 3

Розділ 3

«Астрея»

Протискуючись крізь натовп, Астрея не зводила погляду з підвищення, де з хвилини на хвилину мав з’явитися новий король у супроводі Азіза. Після нічної вилазки за межі міста та вечері Астрея зовсім не відчувала голоду. Відчуття насичення мало вистачити надовго, а от Азіз із самого ранку мучився — його голод був нездоланним. Хоча вона бачила, як він живився — просто перед її очима.

Зупинившись, Астрея озирнулась. Після прийняття зілля проти сонця її чуття притупились. Азіз надіслав її сюди, щоб вона не прогавила «Мисливицю». Кожне згадування про ту дівчину викликало в Астреї гнів. Та кого б він там не вважав мисливицею — вона ж бо ще дитя.

Азіз приклав надто багато зусиль, щоб опинитися тут — точніше, там, поруч із новим правителем. І це коштувало йому немало.

Загостривши всі свої чуття, Астрея повільно оглядала натовп у пошуках тієї, кого прийшла знайти. Люди раділи, співали запальні пісні. Але були й інші — ті, хто зовсім не схвалював рішення Ради Старійшин.

Астрея розуміла їхні почуття, і водночас — ненавиділа. Ненавиділа з однієї простої причини: вони були тісно пов’язані з вампірами, які не раз ставали на її шляху. Вони були ворогами Азіза — а отже, й її власними.

Поки їхні нічні союзники тихо сиділи десь у підземному місті, їхні пішки безтурботно рухались по поверхні.

Несподівано, за якихось тридцять кроків, Астрея помітила, як хитнувся край плаща — і в її грудях спалахнуло дивне передчуття небезпеки. Вона тут!

Жінка метнула погляд на підвищення, де вже, сповнений величі, з’явився новий правитель, а за ним — Азіз, що впевнено ступив на світло.

Їхні погляди перетнулись. Астрея ледь помітно кивнула — знак: вона вже на місці. Азіз усміхнувся й відповів легким кивком. Це був чіткий сигнал — не спускати очей з Мисливиці.

Протискуючись крізь натовп, Астрея керувалась лише власними відчуттями — йшла слідом. Уже майже в самому центрі площі вона зупинилась. Накинувши каптур, почала вдивлятися в обличчя людей у пошуках тієї, що мала з’явитись.

Натовп трохи розійшовся, утворивши невеликі групки по три і більше осіб. Усі погляди були спрямовані на підвищення, де нові правителі щойно почали свою промову.

І раптом Астрея побачила її.

Дівчина стояла півобертом — її погляд був прикований до вершини. Це точно була Мисливиця. Коротке волосся з далекої відстані виблискувало синім. Але вона була одягнена по-іншому: дорого — чорний плащ блищав на сонці, високі чоботи, довга спідниця з двома розрізами. Звідки в неї гроші? Востаннє, коли Астрея її бачила, та дівчина мала вигляд гірший, ніж звичайна селянка.

Несподівано до Мисливиці підійшла молода рудоволоса жінка з дівчинкою. Обидві також були вдягнені не бідно. Вони почали живо щось обговорювати, раз по раз показуючи на підвищення, на Азіза.

Мисливиця раптово замовкла. Її рука м’яко лягла на руків’я меча, що висів на поясі.

Астрея, порпаючись у пам’яті, почала пригадувати, чи мала вона тоді таку зброю. Дівчина, віднявши руку, показала лезо — блиск сталі, як спалах смерті. Астрея відчула холодний страх, що мов ланцюг стиснув їй шию.

— Ні, — прошепотіла вона. — Треба негайно все розповісти Азізу.

Зірвавшись з місця, Астрея кинулася до входу в башту. Їй було байдуже, що Азіз наказав залишатись на місці й слідкувати. Навіть якщо доведеться застосувати силу — зараз їй було не до того. Вона хотіла тільки одного: щоб це жахливе відчуття зникло. У ту мить вона відчувала себе не звіром, а жертвою.

«Лінвуд»

— Ти її бачила? — запитала Томіріда вслід зникаючій вампірці.

— Я давно вже її відчула, — відповіла Лінвуд. — Чому вона тут, а не там? — дівчина вказала рукою на підвищення.

— Можливо, слідкувала за тобою, — припустила жінка.

Лінвуд підняла погляд і подивилася на високого світловолосого чоловіка.

— Ще не час. Занадто рано виступати в ролі Мисливиці, — озвалась Лінвуд і тихо додала: — Це й є Азіз... Ніколи б не подумала.

— Зовнішність оманлива, — нагадала Томіріда. — Подивися на мене — прості закляття здатні змінити образ. Але моя сутність залишилась незмінною: я була відьмою і нею залишаюсь. Так само і він. Нехай його обличчя та постава не вводять тебе в оману — він нежить. Ходячий мрець, якому потрібен спокій. І ми з тобою йому його забезпечимо.

— Ти сказала: ми з тобою. Чому ти так зненавиділа їх? На це є причина? — запитала Лінвуд.

— У моєму довгому житті було багато всього, — відповіла Томіріда, і її погляд раптом став сумним. — Навіть перше кохання. А ти коли-небудь любила?

Лінвуд опустила очі й глянула на носаки своїх чобіт. Колись їй подобався один юнак із селища — в його блакитних очах можна було потонути. Того хлопця любили не тільки вона — майже всі дівчата в селищі. Він посміявся з її почуттів і назавжди розбив їй серце. З того часу Лінвуд дала собі слово, що більше ніколи не полюбить. Минуло три зими, і її душевний спокій ніхто не порушував.

— Чому ти запитала про це? — підвела погляд і тихо промовила Лінвуд.

Усміхнувшись, Томіріда вказала вгору і неголосно промовила:

— Дивись, куди попрямувала вампірка. Мабуть, повідомляє про твою присутність.

Лінвуд глянула на Азіза і жінку, що стояла позаду нього. Веселий вираз обличчя Азіза миттєво змінився — став кам’яним і неприступним. Його очі вп’ялися в Лінвуд, ніби намагаючись прочитати її наскрізь.

Раптово Томіріда підійшла ближче, відкинула її плащ — і відкрила все, що досі було сховане.

— Що ти робиш? — запитала Лінвуд, не відводячи погляду від Азіза.

— Треба, щоб цей виродок побачив: ти тут не просто так. Нехай знає — артефакт у тебе. І ти його ворог.

— Але я все ж не розумію… Чому ти мені допомагаєш?

Томіріда усміхнулась, теж подивилася на підвищення і прошепотіла їй на вухо:

— Довірся мені, як довірилася Гетті, — і ми переможемо цих істот, породжених самим демоном. Ми — єдине ціле.