Розділ 2

Розділ 2

«Лінвуд»

З першими променями сонця фургон знову рушив у дорогу. Лінвуд сиділа біля вузького віконця, притиснувшись щокою до холодного скла. Попереду вже виростали сірі мури та ворота столиці Руа — величні, мов фортеця, грізні, мов мовчазний страж. Що ближче вони під’їжджали, то більшою й могутнішою здавалася їй столиця.
Дівчина ніколи не бачила такого міста — ні в снах, ні в своїх найсміливіших фантазіях.

Вона провела поглядом за вервечкою возів і фургонів, які разом з ними повільно сунули до воріт. Люди галасували, перегукувались, а деякі прямо з возів продавали якісь дрібниці. Повітря було наповнене запахом пилу, коней і чогось смаженого — мабуть, їжа з ранкових лавок.

Томірида неспокійно пересунулася на лаві, зморщившись від жорсткої посадки.
— Сьогодні нам не пощастило, — пробурмотіла вона, кидаючи погляд крізь вузький отвір фургону.

— Чому? — озвалася Лінвуд, не відводячи погляду від воріт.

— Схоже, в місті ярмарок або свято. Зазвичай його влаштовують восени, після врожаю. Дивно, чому зараз? Може, змінилась влада?

— Це навіть добре, — усміхнулася Лінвуд. — Може, прикуплю собі щось цікаве.

— Може, ти й права, — зітхнула Томірида, проводжаючи поглядом віз, вщерть завантажений казанами, мисками і дерев’яними ложками. — Але я не люблю ці скупчення людей.

Останні хвилини перед воротами минули в мовчанці. Усередині фургону стало душно, дерев’яні стіни скрипіли з кожним поштовхом.

Коли нарешті зупинилися, Томірида вийшла, обмінялася кількома словами з охоронцем і повернулася до Лінвуд:

— Це не просто ярмарок. У місті ще й велике святкування.

— А з якої нагоди? — запитала Лінвуд, зазираючи крізь вузьку щілину на вулицю, де натовп починав згущуватися.

— Коронують нового короля, нового правителя, — відповіла Томірида. — Я ж казала, що все не так просто.

— А хто правив до нього?

— Багато хто, — почала жінка. — За останні десять зим змінилося понад шість правителів, і жоден з них не помер своєю смертю.

— Ти хочеш сказати, що їх убили? Але кому це вигідно?

— Не знаю, — відповіла Томірида, не зводячи погляду з дороги.

Фургон звернув на широку вулицю, обабіч якої тягнулися заїзди та постоялі двори. Дорога трохи деренчала під колесами, в повітрі стояв запах диму, смаженого м’яса і чогось солодкого. Після короткої тиші Томірида знову заговорила — тихо, майже пошепки:

— У тих, з ким нам доведеться зустрітися, серце давно перестало битися. Вони лише виглядають живими.

Фургон зупинився, і Томірида зістрибнула на землю, одразу ж зникнувши за важкими дерев’яними дверима постоялого двору. Лінвуд підвела очі до вивіски: на потемнілому від часу дереві була вирізьблена кінь, що стала дибки. Її силует виглядав зловісно на тлі сірого неба, а фарба на вивісці давно потріскалася.

З-за дверей знову з’явилася Томірида. Махнувши рукою, вона коротко кинула:

— Злазь і бери свої речі. Ці кілька днів ми проведемо тут.

Лінвуд стрибнула на вологу бруківку, плечем притискаючи до себе сумку. Дорога була вкрита дрібним пилом, який прилипав до взуття. Повітря мало густий запах диму, перегонів і чогось гнилувато-солодкого — запах великого міста, що живе своїм важким життям.

Постоялий двір здавався старим, навіть занедбаним. Штукатурка місцями облупилася, вікна були тьмяні, а з-під дверей тягнуло сирістю. Десь усередині рипіли сходи або чиїсь кроки, і дівчині здалося, що стіни цього місця вміють слухати.

Вона озирнулася. Вулиця за їхніми спинами жила своїм гамірним життям, але щось у ній здавалося неправильним — надто тихі погляди перехожих, надто багато тіней у світлі дня.

“Невже я справді тут?” — подумала Лінвуд, стискаючи ремінь сумки.

Вона зробила крок уперед і переступила поріг.

— Тобі не здається, що ти розмовляєш із нею, як з малою? — поцікавилася Ґетті, подаючи руку Томіриді.

— Не пішла б — і ти слідом за нею, — відповіла Томірида, передаючи дівчині згорнутий плащ і невеличку валізку.

— Я ж і є дитина, — жартома мовила Гетті, усміхаючись до жінки.

— Ти серйозно?! — Томірида сердито зиркнула на неї, а тоді, скрутивши губи в посмішку, додала: — Ви мене з Лінвуд зведете з глузду. Малі діти.

— Ми не діти, — нагадала Гетті, все ще усміхаючись. — Ну, може, я ще трохи. А от щодо Лінвуд — сумніваюся. Судячи з того, як вона гупає ногами, наче ведмідь, — я б сказала, вона цілком доросла.

Томірида не втрималася і розсміялася — таке траплялося з нею нечасто. У ті рідкісні моменти, коли сміх виривався з її грудей, вона відчувала себе живою. По-справжньому живою, а не просто відьмою з прокляттям на серці — тим самим, що переслідувало її вже понад сто років.
Хоча сто років для неї — лише мить, та збрехати про свій справжній вік іноді було навіть приємно.

— Знаєш, люба, — мовила вона, дивлячись на Ґетті. — Ви обидві для мене ще діти.

Гетті насупила брови, різко розвернулася й мовчки попрямувала до входу.

У кімнаті, куди її поселили, Лінвуд відсунула важку тканинну завісу й стала біля вікна. Скло було трохи запітнілим, і вона провела пальцем тонку лінію, крізь яку почала роздивлятися подвір’я.

Там стояли Томірида і Ґетті. Дві постаті — настільки несхожі, що їх важко було уявити поруч.

Одна — стримана, похмура, з поглядом, у якому жили роки, тіні і тиша. Інша — свіжа, жива, з вогником у очах і усмішкою, що, здавалося, могла б розтопити лід.

Перша — відьма...

І друга — також.

А я? — подумала Лінвуд. Що я роблю серед них? Чому доля повела мене саме сюди?

Десь у глибині грудей оселилося дивне відчуття. Воно не мало форми й назви, але наче шепотіло: "Це не випадковість. Це — початок."

Її долоня все ще лежала на холодному склі. Серце билося частіше, ніж зазвичай. Лінвуд відчула, як на мить щось ледь помітне, невидиме торкнулося її свідомості — наче хтось подивився на неї крізь світло, тінь і час.