Розділ 4

Розділ 4

Нічний прохолодний вітер пробрався під одяг Астрєї, їй було не холодно ось уже на протязі сотні років. Вона все ще пам'ятала світ не таким як зараз. Все було іншим, і навіть люди. Нехай дівчина давно вже не належала до світу живих і безсмертна, та й погляди й уподобання змінилися. Раніше до того, як стала вампіром, у неї були мрії та надії. Астрея хотіла успішно вийти заміж, та й щоб чоловік нестарий. Вона б народила йому багато дітей. В ті часи багато дівчат її віку мріяли про це.
Нині все змінилося. Дівчата стали, перебирати, і примхливими, а чоловіки взагалі змінили пріоритети. Тепер їм подавай розумницю і красуню, без язика і розуму. Жінка без мови й розуму, хіба що годиться для любовних розрад і не більше. Схоже, чоловіки перестали замислюватися над тим, щоб народити здорове немовля, потрібна здорова і розумна мати, а не лялька.

Астрея теж хотіла дітей, мабуть, її мріям не здійснитися. Коли вона зустріла Азіза, дівчина не знала, хто він насправді. Астрея хотіла бути поруч з ним завжди і не прогадала. Тепер вона з ним до кінця, поки смерть не розлучить їх.
Збігши від батьків і майбутнього нареченого, Астрея поїхала слідом за Азізом. Все йшло просто чудово, до того моменту коли він показав свій секрет. Віддавшись йому без взаємності, він натомість подарував безсмертя.

Перетворивши життя дівчини в вічне поневіряння по світу.
Піднявши очі, Астрея розгледіла обрис міста і столиці Руа. Перевела погляд на вранішнє сонце, вона нервово глитнула. Дія напою, що допомагає їй, знаходиться в денний час, вже вичерпалася, а до укриття ще довго. Щільніше, запахнув плащ, натягнувши рукавички і каптур, Астрея пришпоривши коня, з усієї сили, погнала його.
В голові у дівчини крутилася одна думка, яку вона повинна донести.
Прийшла мисливиця.

***

... Темрява. Тиша, від якої можна просто збожеволіти. Згорнувшись калачиком, Лінвуд відчужено дивилася кудись туди, де темрява сталась чорніше ночі. Дівчина відчувала, що на неї дивляться і чекають. Тільки хто?..
Почувся шурхіт одягу, а потім прошепотіла жінка. Лінвуд тут же і забула про неї, так, наче нічого й не було.
«Скільки часу пройшло?», - подумала дівчина.
Хоча, яке це має значення.
Піднявши очі, Лінвуд знову почала вдивлятися в темряву і побачила два ока, які світилися. Не кліпаючи очима, хтось дивився на неї.

Лінвуд не боялася, навпаки їй стало цікаво.
Підвівшись, дівчина простягнула руку.
- Хто ти? - поцікавилася Лінвуд.
Їй у відповідь моргнули, почулося шипіння, і перед дівчиною спалахнула свічка. Не чекаючи на це, дівчина, відскочивши, прикрила очі долонею.
- Подивися, і все побачиш, — відповів їй тихий голос.
Здригнувшись, дівчина, прибравши руку від лиця, потроху, очі звикли до світла. Лінвуд глянула на обличчя, людини, що сидить перед нею. Навпроти дівчини сиділа, вона ж сама. Але, не зовсім вона...
Брудне, мокре волосся, впавши на обличчя, приховували його половину, і цього було досить, щоб зрозуміти, лице спотворене рваною раною. Друга частина личка, вимазана брудом і кров'ю. Повністю гола, вона тримала в руці свічку і з цікавістю розглядала Лінвуд. На контрасті чорного і брудного, очі, немов два рубіни світилися як несправжні.
- Впізнала мене? - поцікавилася вона, посміхнувшись, показуючи ікла.

- Ти не можеш бути мною! - відсахнулася Лінвуд.
Та, у відповідь розсміялася, та так, що аж мороз пішов по шкірі дівчини.
- Тобі доведеться прийняти мене, — продовжила говорити вона, коли припинила сміятися.- Адже я — це ти.
Лінвуд спробувала відповзти далі, тільки руки і ноги зовсім не слухалися її.
- Ти монстр! Ти не можеш бути мною! - закричала дівчина, щосили.
Лінвуд стало страшно.
- Ти, ще смієш називати мене монстром? - в голосі другої сутності Лінвуд чулося розчарування. - Пам'ятаєш, як вони називали й тебе монстром? Я невід'ємна частина тебе.
- Іди! Я не хочу тебе бачити, — в розпачі проговорила Лінвуд.
- Я можу піти, — погодилася вона. - Тільки ти, знай, я завжди поруч. Не відпихай бо, я, є твоя сила.
Видихнувши, вона погасила свічку.
Тремтячи всім тілом, дівчина, виставивши руку вперед, щоб повністю переконається, що її кошмар зник. Простір навколо неї був порожнім. Підібгавши ноги і обхопивши їх руками, Лінвуд сховавши обличчя, тихо заплакала.
«Цього не може бути», - повторювала Лінвуд знову і знову.

Сон Лінвуд.

***

Лінвуд прокинулася, але продовжувала лежати з закритими очима, прислухаючись до оточення. Шелест листя на вітрі, потріскування колод в багатті та тихе іржання коней.
Де це вона?
Адже вона повинна бути мертва. Тоді чому дихала?
- Я знаю, що ти прокинулася, — почувся жіночий голос.
У ньому ковзали нотки смутку, але відчувалася сила і влада. Усередині дівчині щось підказувало берегтися цієї жінки.
Відкривши очі, Лінвуд подивилася на зоряне небо. Блідий повний місяць, крадькома визирала з-за хмаринки, прагнучи закрити її повністю.
- Де я? - поцікавилася неквапливо дівчина.
- Зараз ніч, — відповіла незнайомка. - До світанку залишилося небагато. Ти зараз в моєму невеликому таборі, розбитому на нічліг. Мене звуть, а точніше називають Томірида. Тебе-то як звати, дитино?
- Лінвуд, — відповіла тихо дівчина.
- Я знала тебе, ще тоді, коли ти народилася.