Розділ 2

Розділ 2

Поправивши каптура і зачинивши плащ, Лінвуд піднявши погляд, подивилася на сонце, що заходило. Деякий час назад вона в'їхала в підлісок, із-за дерев виднівся захід сонця. Вона ніколи не бачила такої краси, в той момент їй було не до цього. Дівчина не могла придумати, де їй провести цю ніч. Вперше залишившись однією серед природи, просто не розуміла з чого почати.
Вилаявши себе за необґрунтовані страхи, змусила спершу не панікувати. Узявши себе в руки вона, натягнувши поводи й зупинила коня.
- Спершу, треба знайти хороше місце і чимдалі від дороги, — прошепотіла дівчина, злізаючи з коня.
Поки вона відшукувала відповідне місце, сонце помалу і зовсім зайшло за горизонт. Зануривши світ в сутінки. Розвести вогнище Лінвуд не наважилася, занадто великий ризик, що її можуть помітити. Розбійники, або того гірше — вампіри. Абияк підкріпившись в темряві, і завернувшись в теплу ковдру — вляглась. Притискуючи до себе короткий меч, дівчина спробувала заснути. Тільки сон зовсім не йшов до неї.
Перед її уявним поглядом стояла картина — селища, що горіло. У голові дівчини не укладалося: чому люди з села Грєга не бачили в ній іншу, на відміну від її односелець? Від чого така різниця? Один староста віддав усе що було, а другий — ні. У результаті кінчилося одним і тим же. Вершники приходили як непрохані гості: руйнували, залякували й зникали. Світ жахливий? Не спробувавши, і не дізнаєшся.
Повертати назад, Лінвуд сенсу не бачила. Усі зріли як вона, зібравшись, поїхала з села. Ні. Вона не повинна була так діяти. Дороги назад немає. Трохи заспокоївшись, дівчина, рівномірно почала дихати та занурилася в сон. Перед самим світанком їй приснився дивний сон.

Я знову бачила своє село. Маму. Чомусь в цьому сні, Офелія здавалася не такою, якою я пам'ятала її. Свої коси вона розплела, і вони темним водоспадом струмували по голій спині. Стоячи по коліно в воді, Офелія, піднявши своє красиве обличчя, дивилася на повний місяць.
Я виразно чула, як плескалася вода, коли руки матері занурювалися в річку. Як вона глибоко дихала. Я упізнала це місце. Поряд з селом протікала гірська річка. Тут вода завжди залишалася холодною і кристально чистою. В будь-який час з сезонів.
Краєм ока я помічаю тінь, що наближається. Чим ближче вона підходила, тим виразніше могла розгледіти силует чоловіка. Високий, худорлявий і одягнений в дорогий одяг. Його блідість лякала мене, а риси обличчя мені когось нагадували.
Помітивши незнайомця, Офелія, скрикнувши, прикрилася руками. Вона хотіла кинутися геть, коли він неголосно заговорив:
- Пробачте мені, лісова богиня, що своєю присутністю злякав вас.
По його голосу й інтонації я зрозуміла, що він заграє з нею. Невже це мій батько? Я подивилася на нього. Знявши капелюх, незнайомець кинув її туди, де вже лежали рукавички та пальто. Мені було не до цього. Я всіляко намагалася розгледіти його обличчя, що ховалося за темним до плечей волоссям. Почулося тихе зітхання, в нього моя мати вклала стільки хвилювання і щастя.
Подивившись на матір у світлі місяця і води, побачила в ній красиву молоду дівчину. Приблизно моїх років. Мені від народження сімнадцять зим. В той момент, вона і справді здавалася, схожа на лісову богиню. Її красиві очі палахкотіли внутрішнім вогнем бажання, пишні груди опускалися, то підіймалися від важкого дихання. Вони дивилися один на одного, не помічаючи нікого навкруги.
Позадкувавши назад, я, невідривно дивлячись на них, бачила, як він подає руку Офелії. Вона зі тремтінням приймає її. Як він схиляється до неї для поцілунку.
Ззаду мене, пролунав тріпотіння крил. Не встигнувши обернутися, як відчула, що мені в спину упилися гострі кігті. Впавши на коліна, я встигла в самий останній момент розгледіти білі пір'їнки, що закрутилися навкруги.

В жаху прокинувшись Лінвуд, сіла. Серце стукало так швидко, і голосно віддавало у вуха. Покрившись потом її, пробрало тремтіння від раптового пориву вітру. Потерши очі, вона огледілася. Ніде ні душі, тільки несильний вітер тіпав листя на деревах.
- Тільки сон, — прошепотіла дівчина, трохи розслабившись.
Подув вітерець з протилежного боку, немов хтось навмисно робив це. Затремтівши, дівчина підскочила на місці в мить, опинившись на ногах. Стискуючи в руках короткий меч, вона обвела поглядом невелику галявину, де зупинилася на нічліг. Панувала дивна, гнітюча тиша. Ні натяку на чиюсь присутність. Ось тільки не покидало почуття, що за нею спостерігають.
- Хто тут?! Виходьте по-хорошому! - крикнула в темряву Лінвуд.
У відповідь отримала тишу і звуки нічного лісу.
- Я знаю, ви там, — заговорила вона вже трохи тихіше. - Покажіться!
Йшов час. Так ніхто і не відгукнувся. Напруга в тілі дівчини помалу йшла. Усі почуття притупилися. Опустивши лезо, дівчина кинула його на землю. Схилившись вона сіла, та обхопивши голову руками, згадала сон. Невже той чоловік її батько? Бідним його назвати важко. Істинний аристократ. Тоді чому і, що він робив в такій глушині? Ні. Ще раз, ні. Це сон і не більше.
"Не вір своєму розуму, довірся серцю" - в голові у Лінвуд прозвучав мелодійний голос.
Піднявши голову, дівчина перелякано огледілася. Почувся трепет крил і шум листя. Піднявши голову, дівчина застигла на місці. На великій гілці, у двадцяти кроках від неї, сиділа велика біла сова. Її на подив великі, як для такого птаха, очі немов заглядали в душу.
- Що тобі потрібно? - запитала дівчина. - Лети від сюди. Геть!
Схиливши голову набік, птах з цікавістю почав розглядати її, як людина.
Глитнувши, дівчина помалу звелася на ноги, не зводячи пильного погляду з дивного птаха. Сівши вона підняла меч, прагнучи не злякати сову. Лінвуд ще виразно пам'ятала біль в спині від кігтів.
Випрямившись, дівчина, піднявши меч, мовчки, чекала нападу. Пройшло трохи часу, коли птах, розпрямивши крила, пронизливо завищав. Різкий звук різав слух, від чого вона затиснула вуха руками, кинувши свою зброю на землю.
Крик різко обірвався. Наступила тиша. Розплющивши очі, Лінвуд подивилася на гілку. Сова зникла, немов її й зовсім не існувало. Віднявши руки від вух, вона приголомшено огледілася навкруги. Важко зітхнувши, дівчина опустила голову. Треба було рухатися в дорогу, залишатися тут більше вона не бачила сенсу, та і не хотіла.
Піднявши голову, вона подивилася на небо. До світанку залишалося не так вже і багато. Зібравшись і трохи поснідавши, вона знову рушила в дорогу. Покинувши підлісок і виїхавши в ліс, наступив ранок. Ось тільки він приніс з собою невеликий дощ. Не звертаючи на нього уваги, дівчина вирішила продовжити шлях. І дуже пошкодувала, вже до половини дня, полила злива. Цього вона не передбачила. Залишалося знайти укриття.
Промокла до нитки й втомлена Лінвуд піднявши голову, розгледіла крізь завісу дощу, ворота та огорожу заїжджого двору. Бачення надало їй сил, пришпоривши коня, дівчина поспішила туди. Вже через деякий час, вона уся мокра і страшенно втомлена стояла біля дверей. Постукавши один раз, ніхто не відгукнувся. Постукавши удруге, вже голосніше, двері трохи відкрилися. На неї дивилася літня сивоволоса жінка, її обличчя поборознили глибокі зморшки. Великі сірі очі дивилися на дівчину з підозрою, а тонкі губи стислі.
- Пробачте мені, — заговорила дівчина першою. - Не можу я перечекати у вас дощ? Я дуже втомилася.
- Ні! - відрізувала жінка грубо.
- Чому?
Лінвуд вже давно звиклася з тим, що люди можуть так говорити. Отже, не звернула на це уваги.
- Що вам не зрозуміло? - виразилася жінка, розглядаючи дівчину. - Я ж сказала. Та і місць у нас немає.
Посміхнувшись, дівчина скинула з голови капюшон. Обличчя жінки змінилося від сердитого до здивованого.
- Мені не потрібна у вас кімната, — продовжила настоювати вона. - Я просто подорожую. Точніше їду до столиці, як бачите, ще з ранку льє дощ, промокнувши, більше немає сил продовжувати шлях. Не турбуйтеся, я заплачу. Мені б обсохнути й трохи відпочити.
- Ви їдете одна?
Питання жінки здивувало дівчину.
- Так, одна, — відповіла Лінвуд, подивившись на свого коня потім знову на жінку. - Що в цьому поганого?
- Зараз небезпечний час для самотніх подорожей, — тон жінки, змінився став трохи м'якіше.- Ви що не чули про чорних вершників?
- Чорних вершниках? - повторила здивовано Лінвуд.
- Проходьте, зараз розповім, — вона відійшла убік, пропускаючи дівчину в будинок.
- Як же мій кінь?
- Про нього потурбуються, а ви проходьте, — жінка відкрила по ширше двері.
Переминаючись з ноги на ногу, дівчина невпевнено переступила поріг. Вона останнім часом стала незручно себе почувати, коли до неї відносилися нормально і не кидали поганих слів.
Вже в невеликій кімнатці з ліжком у стінки, столом і комодом, Лінвуд зітхнула з полегшенням. Підійшовши до вікна, дівчина, поклавши сумку на ліжко, подивилася на дорогу, звідки приїхала. Вона здогадувалася, про кого говорила жінка. Її цікавило хто вони: люди або вампіри?
Швидкий стук і до кімнати увійшли. Обернувшись, вона зустрілася поглядом з молоденькою дівчиною досить-таки молодшої за неї. Миловидне личко, світле волосся і темні, майже чорного кольору очі. Одягнена в синю сукенку, вона в руках тримала чистий одяг.
- Це Ася, моя молодша онучка, — увійшовши до кімнати, услід вимовила жінка з кухлем в руках.- Вона допоможе вам переодягнутися.
Вона замовкла, вичікувально дивлячись на Лінвуд. Дівчина тут же зрозуміла, що поступила не розумно забувши представитися.
- Моє ім'я Лінвуд, я з селища Ріанси.
- Так би й відразу, — посміхнувшись, вона увійшла, закривши за собою двері.- Мене звуть Ліса, господарка ось усього цього. Звичайно після смерті чоловіка. Добре, що залишилися онуки, готові допомогти.
Ліса ласкаво обійняла Асю за плечі. У відповідь внучка скромно хитнула головою. Лінвуд на мить стало самотнє, подавивши це почуття, дівчина запитала:
- Як там мій кінь?
- Ах так! - кивнула Ліса. - Родерік потурбується про нього. - Він скоро принесе ваші сумки.
- Навіщо?! - здивувалася дівчина. - Я ж скоро поїду. Навіщо так турбуватися?
- Ти у вікно дивилася, мила? — Ліса поставивши на стіл гуртку та вказала на вікно. - Дощ йтиме до вечора, а то і довше. Вже завтра відправитеся в дорогу, а сьогодні залиштеся.
Дівчина спантеличено подивилася на вікно. За ним досить давно і безупинно лила злива. Цього дівчина зовсім не планувала, що ж, доводилося залишатися.
- Добре, залишуся. Тільки дайте відповідь мені, — попросила вона, подивившись на Лісу.- Хто такі насправді Чорні вершники?
Відсунувши єдиний стілець в кімнаті, жінка сіла, але перш ніж відповісти попросила Лінвуд переодягнутися. Одягнена в сухий і чистий одяг дівчина, підтягнувши ноги до грудей, і обхопивши коліна руками, всілася зручніше на вузькому ліжку.
- Так хто вони? - повторила своє питання знову вона. - Багато я чула про них і бачила двічі. Мовляв — це вампіри.
Ліса здивувалася словам Лінвуд і тільки хотіла відповісти, як у двері неголосно постукали. Спохопившись, жінка поспішила відкрити.
- Це напевно Родерік.
На порозі стояв невисокий пухкий молодий чоловік. Його великі світлі очі з цікавістю розглядали кімнату, потім зупинилися на Лінвуд.
- Це мій молодший син. Не ображайтеся на нього, він душевно хворий.
Останні слова Ліса вимовила сумно. Дівчині стало якось ніяково, від його пильного розглядування. Вона мимоволі прикрила руками виріз сорочки.
- Мені доводилося вже бачити таких людей, — чесно призналася дівчина, зрозумівши натяк.
- Входь Родерік.
Ліса відкрила ширше двері та, вказавши на дівчину, вимовила:
- Знайомся, це Лінвуд. Вона цю ніч проведе у нас. Отже, не лякайся коли побачиш її знову.
- Так матуся, — дитячим голосом відповів Родерік, незграбно заносячи важкі сумки.
Спостерігаючи за ним, вона відмітила, що він з незвичайною легкістю вніс і поставив їх на підлогу. І незграбно покинув кімнату, залишивши жінок одних.
- Раніше він був дуже хорошим хлопчиком, — почала говорити Ліса, прикриваючи двері.
- Чому раніше? - Не утрималася від питання дівчина.
- Він не завжди був таким, — відповіла жінка назад сівши на стілець і сумно подивилася у вікно, — це сталося три зими тому. Родеріку тільки виповнилося чотирнадцята осінь від народження. Завжди веселий він дуже допомагав мені та покійному батьку. Родерік був нашим з Мерином, надією й опорою на майбутнє. У результаті доля розпорядилася інакше.
Ліса замовкла, переводячи дихання, потім продовжила:
- Ми з Мерином прожили бік обік майже тридцять зим. Ще з самого дитинства ми полюбили. Залишившись сиротами, замінили один одному батьків. Проживши з ним, у нас народжувалися лише дочки. Мерин радів такому благословенню, але ось я хотіла подарувати йому сина. Час йшов. Наші шість дочок росли, і одного дня, я зрозуміла, що знову чекаю дитини. Ми здивувалися народженню хлопчика.
Ліса знову замовкла, стираючи з очей сльози, що набігли.
- І що ж сталося з Родеріком? - Тихо запитала Лінвуд, прагнучи не сильно потривожити жінку.
- Якби, я тільки знала, що цей простий похід в ліс по дрова, так може вплинути на нього. Нізащо не пустила б. У результаті він пішов і не повернувся назад. Пройшов день пошуків, але так ми його і не знайшли. Ми з чоловіком трохи не з'їхали з глузду від переживань. На третю ніч, Родерік повернувся додому. Увесь брудний і такий, що завмер, він був страшенно голодний. Я не впізнала його. Він став іншим.
- Він що вам нічого не говорив, де був?
Ліса важко зітхнувши, розгублено подивилася на Лінвуд.
- Не знаю, що там з ним сталося, він дуже довго не говорив. Коли заговорив, він не пам'ятав з тих днів нічого. Щоночі Родерік зникав і з'являвся лише зі світанком. Пробачте мені Лінвуд, що так довго говорю. Просто іноді мені важко стає на душі й треба комусь виговоритися. Ні, ви не подумайте, що я це розповідаю усім. Ви перша зі сторонніх знаєте.
- За стільки зим, ви так і не зрозуміли, що з Родеріком?
- Вже і не пам'ятаю. Іноді він спокійний, а наступного дня, немов сам не свій, — відповіла Ліса.
- Якби я могла вам допомогти, — вимовила дівчина, відчуваючи жалість до Ліси.- Дякую, що дали мені кров над головою.
- Завжди рада допомогти подорожнім. - Ліса посміхнулася, потім, щось згадавши, сказала:
- Я ж вам так і не розповіла нічого про Чорних вершників.
- Річ у тому що, схоже, здогадуюся, хто вони, — промовила дівчина, піднімаючись, коли у неї забурчало в животі.
Обхопивши його руками, дівчина тихо пробурмотіла:
- Пробачте.
- Я ж зовсім забула про вечерю, — Ліса миттю виявилася на ногах. - Ми вечеряємо рано, так що я миттю.
Залишившись одна Лінвуд підійшовши знову до вікна, подивилася на дорогу. Вона завмерла на місці. На дорозі, під проливним дощем стояв Родерік і, піднявши голову, дивився прямо на неї. Дівчині стало не спокійно, дивний холодок пройшовся по тілу, заворушивши усі волоски на її тілі. Потім це почуття перейшло в те, що більше леденить, оселившись в шлунку безумною спрагою. Лінвуд згадала, що з нею вже таке відбувалося там в селі.
Їй стало страшно. Відскочивши від вікна, вона знесилено сіла на ліжко.
- Та що зі мною? - прошепотіла вона, спантеличено поглядаючи на вікно.
Повечерявши на славу: вівсяною кашею і запивши усе добрим кухлем трав'яного чаю, дівчина уляглася на ліжку.
Підклавши руку під голову, вона довго розглядала балки на стелі. Пройшло дві доби, як вона покинула стіни рідного будинку і село. З нею вже почали відбуватися дивні речі. Може люди з села не даремно бачили в ній не таку як усі? Чорні вершники, дивні почуття і видіння, біла сова. Це вже занадто, не кажучи вже про той сон.
- Ні. Це марення. Просто показалося, — вимовила неголосно Лінвуд і, повернувшись на бік, натягнула покривало до підборіддя.
Дощ тихо барабанив по вікну, заглушаючи стук і завивання вітру. У будинку панувала тиша. Тільки що нещодавно звуки, що доносилися знизу, — стихли. Ці люди лягали рано, а дівчина не звикла до цього.
Закривши очі, дівчина спробувала заснути ось тільки сон зовсім не йшов. Їй пригадалася розповідь Ліси про сина Родеріка. На вигляд і не скажеш, що він трохи не в собі. Дівчині вже доводилося бачити людину позбавленого розуму, але це було так давно, і зовсім він не був схожий на сина господині будинку.
Крізь шум і завивання вітру дівчина розчула, що десь хтось скребе. Ні, це не походило на шелестіння листя. Немов хтось навмисно терся об стінку. Серце Лінвуд застукало швидше. Страх скув усе тіло, не дозволяючи поворушитися.
Напружив слух, дівчина прагнула не втратити звук. Не могло ж їй чутися? Шелестіння припинилося. Пройшло трохи часу і нічого більше не відбувалося. Вона почала помалу заспокоюватися.
Коли з коридору донеслося пронизливо: "Няв"!
Затремтівши, Лінвуд приголомшене, подивилася на двері. Помалу їй почало доходити, що це усього лише кішка. Як же вона не могла раніше здогадатися? І це тварина, терлася в коридорі.
Остаточно заспокоївшись, її накрила хвиля сну. Крізь дрімоту, вона відчула дотик. Сон ураз відступив, залишивши страх. Різко сів, дівчина приголомшено втупилася на бліде обличчя Родеріка. Він виглядав в темряві зовсім не так, як увечері. Дівчина оглянула його від ніг до голови та охнула від обурення. Повністю голий, син Ліси сидів на підлозі.
- Що це?! - вирвалося у неї. - Родерік?
Схиливши голову набік, він дивно подивився на неї й тихо зашипів:
- Я відчуваю, що ти одна з нас і, не відчуваю.
- Що?! - Лінвуд відповзла від нього до стінки, притискуючи до себе покривало. - Як ти з'явився тут?
- Хто ти? - Родерік тремтячою рукою потягнувся до дівчини.
Лінвуд охопила паніка, тіло, немов занімівши, не бажало слухатися. Розум голосно волав: "Біжи! Поки не пізно!"
Стиснувшись, дівчина, примружившись, приготувалася до якнайгіршого. Як тільки Родерік доторкнувся до неї, вона відчула холод. Разом з його дотиками в ній знову прокинулося те жахливе почуття — голод. Холод і спрага. У ній немов ожили давно забуті бажання.
Родерік видав пронизливий тихий виск. Розкривши очі, дівчина в жаху дивилася на нього. За цей час Родерік, немов павук, зі швидкістю нелюдської, відповз на середину кімнатки. У світлі майже догорілої свічки, що вона забула загасити перед сном. Дівчина розгледіла колір його очей, вони стали червоними.
Лінвуд подавила крик готовий зірватися з її губ. Невідривно дивлячись, Родерік дивився на неї, бурмочучи собі під ніс :
- Ти. Це ти.
У його голосі прослизали нотки ненависті. У замішанні вона оглянула кімнату, продумуючи шлях до втечі. Її погляд несподівано ліг на сідельні сумки, де лежав меч і кинджал. Треба до них добратися. Але як?
- Що ти хочеш? - запитала вона, помалу рухаючись до краю ліжка не відриваючи погляду від його очей.
- Тебе повинен побачити мій хазяїн, — прошепотів він, і дівчина розглянула у нього ікла, як у собак.
- Я нікуди не піду, — відповіла дівчина, ступивши на підлогу.
- Він повинен знати. Підемо!
- Не знаю, що ти там собі придумав. Я нікуди не піду. - Лінвуд піднялася. - Ти мене зрозумів?
- Він подарує тобі силу ту, що дарував мені, — Родерік насторожено підвівся.
- Ну і де ж твій хазяїн? - поцікавилася вона намагаючись відвернути його увагу.
- Далеко.
Родерік тихо зашипів, коли дівина зробила крок у бік сумок. Завмерши в такому положенні, дівчина судомно глитнула. Що ж робити? Син Ліси, точно божевільний або одержимий чимось.
- Мені твоя мати Ліса, розповіла, що з тобою скоїлося, — вимовила спокійно Лінвуд.
- Ха! - Родерік сів. - Ця тупа, стара корова, зовсім не розуміє, що у мене є сила. Тієї, що нема не в одного з них. Вони вважають мене ненормальним, нехай так і буде. Мені плювати на них, для мене існує тільки мій пан.
Судячи по висловлюванню Родеріка, дівчина зрозуміла, не такий вже він і хворий. Втілюючись божевільним, водить усіх за ніс. Що він хоче від неї насправді?
- Якщо ти так дорожиш і поклоняєшся перед своїм хазяїном. - Вона розслаблено труснула плечима. - Тоді чому живеш тут, а не поряд з ним?
Такого питання син Ліси не чекав почути. Він на хвилину глянув на підлогу, цього вистачило, щоб зробити крок для Лінвуд у напрямку до сумки.
- Не говори так про мого господаря, — прогарчав по-собачому Родерік. - Він поклав на мене велику місію. Стерегти те, що зберігатися в землі. Де захований скарб, ніхто не знає. Тільки я.
- Навіщо тоді говориш про нього? Якщо це секрет.
- Ти потрібна моєму хазяїну, — відповів грубо син Ліси. - Він чекає нас. Зве, я чую його голос.
Родерік витягнувши вперед шию, немов прислухаючись, щось тихо прошепотів. Лінвуд не розуміючи дивилася на нього, вслухуючись в шепіт.
- Якщо я не захочу піти з тобою? - запитала дівчина.
Метнувши на неї розсерджений погляд, Родерік небагато шепеляво промовив:
- Я застосую силу. Такий його наказ.
Лінвуд замислилася. Треба якнайшвидше покинути цей будинок. Але як? Цей дивак перегороджував їй шлях до відступу. Залишалося лише одне. Прорватися силою. Оглянувши ще раз кімнату, дівчина приблизно подумки продумала свої дії.
- Пробач Родерік, сьогодні нічого не вийде, я не в тому настрої, щоб кудись йти. - З цими словами вона рвонула до столу і, схопивши стілець, виставила перед собою.
Не розуміючи Родерік, немов загальмований повільно повертав голову. Несподівано Лінвуд рознесла у нього на голові стілець. Охнувши, він сів. Користуючись моментом, дівчина кинулася до сумок. Руки тряслися від пережитого шоку, що тільки з третьої спроби дівчина розстебнула замок. Потягнувшись до руків'я меча, вона відчула дотик холодної руки, що стиснула її ногу.
Різкий поштовх і вона виявилася на підлозі, сильно ударившись підборіддям і ліктем. Скрикнувши, вона обм'якнувши, на мить втратила здатність мислити. Не розуміючи, що з нею і де вона. Розплющивши очі, дівчина зрозуміла, що лежить на спині, а Родерік стискуючи їй руки, дивиться з ненавистю.
- Мені боляче, — прошипів він.
Лінвуд дивилася на нього і не могла зрозуміти. Від чого людина може стати такою жахливою? 
Дівчині згадалися сказані слова Ліси : "Це мій молодший син, не ображайтеся на нього. Він душевно хворий".
Могло ж так бути, що вони знали та водночас дозволяли йому робити, що заманеться. Їй більше нічого не залишалося, як захищатися. Зібравшись з духом дівчина, щосили, ударила Родеріка в пах.
Він завив немов вовк. Притискаючи руки до забитого місця — сів. Скориставшись його безпорадністю, дівчина розгорнулася і поповзла до сумок. Прокручувавши в голові лише одне. Знищити божевільного Родеріка! Дотягнувшись рукою до руків'я меча, її ногу пронизав жахливий біль. Стиснувши зуби, дівчина голосно замукала. Крізь сльози вона нічого не могла розглянути. Знаючи тільки одне, їй потрібна зброя. Тремтячи усім тілом, вона все-таки дотяглася до знаряддя. Почулося гарчання і дикий крик.
- А-а-а!
Перекинувшись на спину, Лінвуд не встигла, і зробити вдих, як на неї стрибнуло важке тіло Родеріка. Примружившись, дівчина приготувалася до найгіршого. Її зустріла тиша, що порушувалася лише тихим важким диханням біля її особи. Розплющивши очі, дівчина в жаху втупилася в розкритті налиті кров'ю очі Родеріка. З куточка його рота витікала цівка, пінистої, чорної на колір крові.
Лінвуд відчула, як по її руках потекла трохи тепла кров. Ураз її охопила задушлива спрага. По тілу пройшлася хвиля передчуття. Стиснувши зуби, дівчина спробувала звільнитися від тяжкості тіла. Вона змогла відсунути Родеріка з третьої спроби, відкинувши його на спину, побачила, що короткий меч увійшов по саме руків'я в груди.
"Невже, я убила людину?!" - жахнулася вона.
Почувся тихий хрип, очі Родеріка подивилися на неї, а ліва рука потягнулася до неї. Він не людина. Давно вже не людина. Виявившись на ногах, дівчина віддавшись на волю інстинктам схопилася руками за меч, що стирчав з грудей сина Ліси, і потягнула на себе. Охнувши, він випустив з рани цілий потік чорної крові. Розмахнувшись, дівчина не голосно вимовила:
- Я ж говорила, що з тобою нікуди не піду. Та і тобі не раджу.
Помах. Голова Родеріка, немов кавун покотилася по підлозі. Лінвуд відчула полегшення. Кинувши клинок на підлогу, біля мертвого тіла, дівчина сіла на краєчок ліжка. Її охопила безмірна втома, а з нею прийшов і біль. Підвівши ногу, тільки зараз вона помітила шматок ніжки, що стирчав з гомілки. Рана раз у раз нила і пульсувала, випускаючи кров. Відкинувши ковдру, вона тут же відірвала від простирадла товстий шматок матерії, обмотавши ним рану. Дівчина знала, що робити з раною, вона часто бачила, як робітники поранювались в полі.
Зав'язавши останній вузол, дівчина тільки хотіла витягнути уламок, як в кімнату відкрилися двері. На порозі стояла Ліса, немов і не лягала спати. Обличчя бліде, а очі припухнули від сліз. Її збожеволілий погляд дивилася на Родеріка — та на дівчину. Застигнувши в такому положенні, дівчина навіть і не знала, що робити далі.
- Ліса. - усе, що змогла вимовити Лінвуд.
Жінка, впавши на коліна, прошепотіла:
- Дякую вам, боги! Мої молитви залишилися почутими.
Приголомшена дівчина дивилася на Лісу, не вірячи своїм вухам і очам.

Так і залишивши Родеріка лежати в кімнаті, Лінвуд перенесли в іншу просторішу кімнату. Витягнувши уламок, рану їй перев'язали. Не знаючи, скільки пройшло часу, але за вікном продовжував лити дощ, і стояла глибока ніч. Відкинувшись на подушки, вона прислухалася до тиші після пережитого жаху. Уперше сьогодні, вона убила і — це жахливо. Ось тільки вона не відчувала розкаяння.
Після того, як Ліса і її сім'янини розповіли повну версію історії. Дівчина твердо знала, що поступила правильно. За словами Ліси, Родерік просто не давав їм життя, особливо ночами. Вдень він ще в міру терпимий, але коли наставала ніч.
Дійшло до того, що почали пропадати постояльці та подорожні, що залишалися у них на ніч. Так ніхто не знав, не відав куди. Це не правильно. Зовсім не правильно. Люди зникали та більше не поверталися.
"Він поклав на мене велику місію. Стерегти те, що зберігатися в землі. Де захований скарб ніхто не знає. Тільки я" - чомусь Лінвуд згадався слова Родеріка.
Що він мав на увазі? Який ще скарб? Для кого охороняв?
Розплющивши очі, дівчина подивилася на Асю. Саме у її кімнаті розташували дівчину. На обличчі внучки Ліси читалося скорбота і в той самий час, спокій.
- Ася, — тихо покликала її Лінвуд.
Дівчина, відірвавшись від вишивання, подивилася на неї. У погляді Аси дівчина прочитала надмірну вдячність. Отже, ураз вона передумала запитувати про скарб.
- Поклич Лісу. Мені треба з нею поговорити.
Коротко кивнувши, Ася, відклавши шитво убік, поспішно покинула кімнату. Залишившись одна, вона подумки знову повернулася до слів Родеріка. Цікаво де захований цей скарб? Що може бути? Може, Ліса щось знала.
Двері в кімнату Асі скрипнули. Неквапливими кроками до ліжка підійшла Ліса і мовчки сіла.
- Ася сказала, що ви хочете поговорити?
- Так. Можу я вас запитати? - Підвівшись на лікті, Лінвуд подивилася на жінку. - Ви не бачили, Родерік міг щось стерегти у дворі або поряд з будинком?
Ліса замислилася, покосивши погляд убік. Потім її обличчя просяяло, про щось згадавши дуже важливому.
- Пам'ятаю, як він часто цілі ночі безперервно сидів біля колодязя. Часто згадуючи про якийсь скарб. Знаю, ми йому зовсім не вірили, рахуючи це просто вигадкою.
Коли Ліса замовкла, дівчина запитала:
- Ви покажете, де він сидів?
Жінка в нерозумінні втупилася на дівчину. Лінвуд поспішила пояснитися.
- Коли ми розмовляли з вашим сином. Він згадав про скарб. Його послав сюди охороняти нібито його господар.
- Ви йому повірили?
- Не те щоб повірила, — дівчина сіла. - Можна сказати, відчула, як він дорожить цією річчю. Мені б хотілося перевірити його слова. Якщо можна?
Важко зітхнувши Ліса стисла кулаки, невпевнено заговорила:
- Я не знаю.
- Варто перевірити, — завірила дівчина.- Може він не збрехав, і скарб існує. Ви знаєте, що на місце старого вартового ставлять нового.
Ліса затремтіла від почутих слів вимовлених дівчиною. Залишалося лише перевірити.
- Добре. Я зараз покличу онучку. - Ліса піднялася. - Знайте Лінвуд, я роблю це не заради вашої цікавості, а заради своєї сім'ї.
- Я знаю, — кивнула дівчина, спустивши ноги на підлогу. - Якщо скарб реальний, я його заберу з собою. Щоб не накликати на вашу сім'ю ще однієї напасти.
Спускаючись по сходинках, дівчина вже не відчувала болю в нозі. Немов рани й зовсім не було. Ступаючи обережно у своїх злегка пошарпаних часом і довгого носіння чоботях, вона неспішно попрямувала слідом за Лісою до колодязя. Дощ стих, натомість дорогу перетворивши на суцільну кашу з бруду, змішану з калюжами води.
- Сподіваюся, до ранку трохи протряхне, — вимовила не голосно Лінвуд.
- Сподіватимемося. Оскільки завтра поховаємо Родеріка, — відповіла Ліса, не обертаючись.
- Так скоро?! - здивувалася дівчина.
- Чого ви чекали? - запитала Лиса, різко обернувшись і осудливо оглянувши її. - Ми не хочемо, що б тіло Родеріка занадто довго залишалося в будинку. Він і так надто багато горя приніс.
Лінвуд поставила собі питання. Невже вони так з легкістю віднеслися до смерті Родеріка? Вбивця поруч. Ні, це не правильно.
- Ось це місце. - Ліса зупинилася, вказуючи на невеликий горбок у колодязної кладки.
- Він точно сидів на нім? - перепитала дівчина, помітивши на нім густу зелену траву.
- Я на власні очі бачила, — відповіла жінка, поставивши ногу на горбок. - Зараз Валек почне копати, і ми дізнаємося. Там він, або ні.
Ліса тільки хотіла кликнути онука, як дівчина заперечила:
- Я зроблю це сама.
Жінка не приховуючи здивування, протягнула їй лопату. Узявши її, дівчина на ногах, що не гнуться, підійшла ближче.
- Що ж почнемо, — прошепотіла вона копнувши.
З кожним метром дівчина починала сумніватися. Чи є там хоч щось взагалі! Кожного разу, зупиняючись для передиху дівчина бачила, що Ліса, виявляла своє невдоволення.
- Знаєте Лінвуд, ви зараз тут покопаєте усе. Тільки так нічого і не знайдете. Тут немає нічого. Родерік був хворий і міг говорити, що завгодно.
Залізо ударилося об метал, видавши відповідний звук, що змусив замовкнути Лісу. Піднявши погляд, дівчина оглянула, всю зібравшисью сім'ю жінки. Дві дочки стояли, віддалік кутаючись в шалі. Онуки висипали у двір. Чоловіків не було, Ліса пояснила, що вони зараз в місті.
- Я не вірю, — прошепотіла Ліса, притиснувши руки до грудей.
Відкинувши лопату убік і сівши Лінвуд почала рити землю руками. Коли наткнулися на кришку від великої скрині.
- Допоможіть мені! - вигукнула вона, потягнувши за кільце.
Очистивши від бруду скриню, дівчина оглянула його. На нім зображалися дивні написи. Букви, сплетені між собою, створювали хаотичність писемності. Замку щоб відкрити скриню теж не виявилося.
- Цікаво, як він відкривається? - запитала Ліса, нахилившись, провела рукою по обідку кришки.
Ойкнувши, жінка різко прибрала руку і Лінвуд розгледіла невелику рану на її середньому пальці.
- Там щось є, — сказала жінка, притиснувши руку до спідниці.
Трохи тремтячою рукою дівчина провела там, де і Ліса. Там знаходилося щось гостре, необережним рухом вона поранилася. Віднявши поспішно руку, вона заховала палець, знаючи як, рана миттєво затягнеться. Зі скрині донеслося дзижчання і тихий шум. Кришка з клацанням трохи відкрилася.
- Що за містика?! - вигукнула Ліса.
- Це не містика, — відповіла дівчина, відкриваючи кришку. - Спрацював механізм. Ви, адже чули дзижчання і шум.
Жінка промовчала, вона вже заглядала всередину скрині. Лінвуд теж подивилася усередину, на дні лежав згорток тканини. З часом матерія занепала, ставши чимось щось віддалено нагадуючи колись дорогу. Дівчину зсередини роз'їдала цікавість. Що ж все-таки там, що так дорого оберігалося Родеріком? Тремтячими руками Лінвуд дістала згорток, поклавши його на землю, і не наважувалася розгорнути.
- Що сталося? - запитала серйозно Ліса.
- Не знаю, — відповіла дівчина. - Я боюся.
Ліса важко зітхнувши, поклала свої руки дівчині на плечі та легенько стиснув, запитала:
- Чого саме? Може того, що там загорнуте або тому, що повинна забрати.
- Ні, — твердо заявила вона. - Не цього, а того, що воно може означати.
- Але ти, же не зможеш так довго сидіти та чекати, — слова Ліси трохи заспокоїли Лінвуд.
Залишилося тільки побачити, що ховалося усередині. Дбайливо, немов це жива річ, вона розгорнула згорток. Відкинувши на землю останній клапоть тканини, вона ахнула.
У красивому шкіряному чохлі лежав бездоганно чистий і блискучий довгий меч. На руків'ї зображалася кістлява рука, вказуючи вказівним пальцем на лезо. Гравіювання у вигляді язиків полум'я вилося уподовж, майже до самого вістря переплітаючись із зображенням людських черепів. Красива зброя і в той самий час — жахлива. Від нього виходила невидима, але відчутна аура смерті. Ось що вона відчула, як тільки торкнулася скрині.
Дівчина невпевнено покосилася на Лісу. Може і вона це відчула? Жінка здивовано роздивлялася знахідку.
- Не думала, що ось така краса може знаходитися у мене у дворі. - Ліса посміхнулася. - Мабуть, не даремно Родерік охороняв. Шкода, що вона нам не потрібна. Забирайте її Лінвуд. Може згодитися.
- Може, — тихо відповіла дівчина, знову оглянувши меч.
Треба було їхати, та живіше. Їй підказало внутрішньо чуття. Сюди наближалися тіні.