Розділ 1

Розділ 1

«Астрея»

Нічний прохолодний вітер прослизнув під одяг Астреї, та їй було зовсім не холодно — ось уже протягом ста довгих зим. Вона все ще пам’ятала світ іншим: не таким, як нині, — зміненими були навіть люди. Хоча дівчина вже давно не належала до світу живих і була безсмертною, змін зазнали й її погляди, й уподобання.
Колись, до того як стала вампіркою, в неї були мрії та надії. Астрея прагнула щасливо вийти заміж і народити багато дітей. Тоді чимало дівчат її віку мріяли саме про це.
Тепер усе змінилося. Астрея й досі хотіла дітей, але її мріям не судилося збутися.

Коли вона зустріла Азіза, дівчина не знала, ким він є насправді. Вона прагнула бути поруч з ним завжди — і не помилилась. Тепер вона з ним до кінця, поки смерть не розлучить їх.
Втікаючи від батьків та майбутнього нареченого, Астрея вирушила за Азізом. Усе йшло просто чудово — до того моменту, коли він відкрив свій секрет. Віддавшись йому без взаємності, вона натомість отримала безсмертя. І її життя перетворилося на вічне блукання світом.

Піднявши очі, Астрея розгледіла обрис столиці — міста Руа. Перевівши погляд на вранішнє сонце, вона нервово ковтнула. Дія напою, що дозволяв перебувати надворі вдень, уже згасла, а до укриття ще далеко. Щільніше запахнувши плащ, натягнувши рукавички та каптур, Астрея пришпорила коня і погнала його щосили.

В її голові крутилася одна-єдина думка — вона мусить повідомити Азізу, що з’явилася мисливиця.

***

...Темрява. Тиша, від якої можна збожеволіти. Згорнувшись калачиком, Лінвуд відчужено дивилася туди, де морок ставав чорнішим за ніч. Вона відчувала, що на неї хтось дивиться і чекає. Тільки хто?..

Почувся шелест одягу, а потім прошепотіла жінка. Лінвуд одразу про неї забула — наче її й не було.

«Скільки часу минуло?» — подумала дівчина.
Хоча, яке це має значення.

Піднявши очі, Лінвуд знову вдивилася в темряву — й побачила пару очей, що світилися. Хтось, не моргаючи, дивився на неї.

Але Лінвуд не боялася — навпаки, їй стало цікаво.

Підвівшись, дівчина простягла руку:
— Хто ти? — запитала вона.

У відповідь очі моргнули, пролунав шиплячий звук, і перед дівчиною спалахнула свічка. З несподіванки Лінвуд відскочила, прикривши очі долонею.

— Подивись, і все побачиш, — озвався тихий голос.

Здригнувшись, дівчина прибрала руку від обличчя. Очі поступово звикли до світла. І тоді вона побачила... себе.

Але не зовсім.

Брудне мокре волосся падало на обличчя, приховуючи одну його частину — та була спотворена рваною раною. Інша половина — вимазана багном і кров’ю. Повністю оголена, вона тримала свічку і з цікавістю розглядала Лінвуд. Очі — немов два рубіни — світилися неприродно й тривожно.

— Впізнала мене? — запитала вона, посміхнувшись і показавши ікла.

— Ти не можеш бути мною! — відсахнулася Лінвуд.

Та у відповідь розсміялася — так холодно й страшно, що мороз пішов по шкірі дівчини.

— Ти маєш мене прийняти, — продовжила вона, коли замовк. — Бо я — це ти.

Лінвуд спробувала відповзти, але руки й ноги її не слухались.

— Ти монстр! Ти не можеш бути мною! — закричала дівчина, щосили намагаючись відштовхнутись.

Їй справді стало страшно.

— Смієш називати мене монстром? — у голосі сутності чулося розчарування. — Пам’ятаєш, як вони називали тебе монстром? Я — частина тебе. Невід’ємна.

— Іди! Я не хочу тебе бачити, — промовила Лінвуд у розпачі.

— Я піду, — погодилась вона. — Але пам’ятай: я завжди поруч. Не цурайся мене — бо я є твоя сила.

Вона видихнула й погасила свічку.

Лінвуд, тремтячи всім тілом, простягнула руку вперед, щоб переконатись, що кошмар зник. Навколо панувала порожнеча. Підібгавши ноги й обхопивши їх руками, дівчина сховала обличчя і тихо заплакала.

«Цього не може бути», — повторювала вона знову й знову.

Сон Лінвуд

***

«Лінвуд»

Лінвуд прокинулася, але продовжувала лежати з заплющеними очима, прислухаючись до довколишніх звуків. Шелест листя у вітрі, потріскування поліна в багатті, тихе іржання коней.

Де вона?

Адже мала бути мертвою. Тож чому дихала?

— Я знаю, що ти прокинулася, — почувся жіночий голос.

У ньому бриніли нотки смутку, але відчувалася і сила, й влада. Щось усередині підказувало Лінвуд остерігатися цієї жінки.

Відкривши очі, дівчина поглянула на зоряне небо. Блідий повний місяць крадькома визирав із-за хмарки, що намагалася поглинути його повністю.

— Де я? — спитала неквапно Лінвуд.

— Ніч. До світанку залишилось небагато. Ти зараз у моєму невеликому таборі, розбитому на ночівлю. Мене звуть — точніше, мене називають — Томірида. А тебе як звати, дитино?

— Лінвуд, — відповіла тихо дівчина.

— Я знала про тебе ще відтоді, як ти народилася.

Лінвуд піднялася на лікті, здивовано подивившись на неї. Навпроти багаття сиділа жінка з попелястим волоссям, що легко спадало на плечі. Її овальне обличчя було блідим, прямий ніс і тонкі губи — стримані, брови майже білі, а очі — чорні, наче ніч, глибоко посаджені — вдивлялися просто в Лінвуд.

Поруч із жінкою сиділа дівчинка років десяти. Світло-русяве волосся було заплетене в дві коси зі стрічками синього кольору на кінцях. Її личко у формі сердечка, а великі очі, наче скляні, втупились кудись убік. Маленький ротик із опущеними куточками був суворо зімкнутий. Притиснувшись до Томіриди, дівчинка заплющила очі.

— Це Ґетті, — представила Томірида дівчинку, погладивши її по голівці й тихо прошепотівши на вухо: — Спи.