Розділ п’ятнадцятий

– Дволиций перевертень! Що ти з нею зробив? – процідила крізь зуби. Потрібно трохи дати тілу відійти від польоту, перш ніж напасти.

– Сильно вдарилася головою?

– Що. Ти. З нею. Зробив, чудовисько!

– Чудовисько якраз наша мати, моя дорога Іриніє.

– Не смій називати Ізумі матір'ю, непорозуміння темряви!

Ругун нарешті залишив заплутані нитки і підійшов до мене, що продовжувала сидіти на холодній підлозі.

– Іриніє, моє терпіння не безмежне. Краще заспокойся, якщо не хочеш отямитися лише на шлюбному ложі. Повір, я можу це організувати і такий результат завдасть у сотні разів менше клопоту.

– Ненавиджу! – плюнула в обличчя цьому негіднику. Він мав припускати такий розвиток подій, присідаючи біля мене після всього, що накоїв.

– І чому я все це терплю? – запитав псевдофамільяр у самого себе. – Напевно ти надто сильно мені сподобалася. Ох, ці лагідні почуття.

– Гори в пекельному полум'ї зі своєю любов'ю!

– І куди тільки поділася вся твоя розважливість? – тяжко зітхнув білобрисий, відразу після чого мої руки зімкнулися за спиною. Шкіру почало щось обпалювати. – Не намагайся розв'язати, якщо не хочеш пошкодити свою ніжну шкіру. Це пута зі світлої магії, так що будь тихонею.

– Володарю, все готово, – сповістив це чудовисько один із чоловіків, що намагалися зупинити мене.

– Ну ось бачиш, треба було лише трохи потерпіти, – поправив волосся мій ворог, супроводжуючи цю дію лагідним поглядом.

Власник сірих очей обережно встав, підійшов до вівтаря, щось там поправив, повернувся, взяв на руки мене, що брикалася, і знову поклав на вівтар.

– Іриніє, заспокойся. Ти такими темпами і без руки можеш залишитись. Нагадую, що твої руки пов'язані світлою магією. Якщо продовжуватимеш брикатися і смикатися, я буду змушений зайвий раз завдати болю нашій мате… Ізумі.

Все ... Одне ім'я і він має право робити зі мною що хоче. Паскуда знає мою слабкість і може мною маніпулювати. Ненавиджу!

– Зараз я відпущу нитки темряви, закликаючи чари, звільню твої руки, які ти даси мені поцілувати. Таким чином у нас з'являться шлюбні мітки.

– Що ще за «шлюбні мітки»?

– Хайден тобі не казав як минає весілля у вампірів?

– Але ти не вампір.

– Цей обряд проводиться між володарями темних джерел, поєднуючи їхні сили та душі. Без шлюбних міток шлюб вважається недійсним у темному суспільстві.

– «Темному суспільстві»? Ти говориш так, ніби не тільки вампіри заснували своє таємне князівство, а й інші породження темряви.

– Іриніє, невже ти дійсно вважала, що всі ті потвори, яких ти винищувала, просто блукають лісами і вбивають людей? Ті, кого ти зустрічала, лише слабкі овечки, що відбилися від ватага. Кожен вид має свою резиденцію, своїх ватажків, свої ферми.

Темрява мені в печінку… Оце відкриття. Чому Ізумі мені про це не говорила?

– Гаразд, досить відволікатися, – він заплющив очі, закликаючи темряву.

Невже так само одружуються і місцеві кирії з киріосами? То от чому ті дівчата спочатку були як гієни, а після невеликого тиску ставали наляканими зайчиками? Вони змалку живуть у страху в золотих клітках, а по досягненню шлюбного віку просто змінюють господарів. Напевно це і стало причиною відмови кирії Майс від пропозиції Кіани та Робіна – вона боялася з однієї клітки потрапити до іншої, страшнішої через її непередбачуваність. Ці жінки і дівчата сильно постраждали, вони бояться всього, адже біль чекає їх на кожному кроці. Природно, що у в'язнів такого життя лише два варіанти відомих їм реакцій: агресія та послух. Тоді наскільки зламана кирія Майс, що в ній залишилася лише байдужість?

– Іриніє, руку, – вирвав із роздумів голос тюремника, що ось-ось заточить мене в таку ж клітку.

– Ти чудовисько, Ругуне. І жодної любові до мене не відчуваєш, просто хочеш здобути трофей, що буде тобі все життя про твою перемогу. Найцікавіше, що ти розумієш марність своїх планів. Помста не принесе тобі полегшення.

– Руку, – лише суворо повторив він. – Ти ж не хочеш, щоб декому було боляче.

Я посміхнулася, адже не часто потрапляю у ситуації, коли вихід для мене не видно. Таке почуття, наче тону в морі, наповненому сльозами. Руки та ноги пов'язані, тіло оніміло, а над головою свіже повітря – моє спасіння. Воно так близько і так далеко водночас. Пару рухів – і я на поверхні, але пов'язані частини тягнуть вниз, до самісінького дна розпачу. Вся я тону у своїй безвиході.

Збираюся виконати вимогу свого кривдника, адже мій опір зробить тільки гірше і страждатиме від нього буде найдорожча мені істота.

Однієї миті до неминучого вистачило, щоб ситуація кардинально змінилася: якийсь змащений вихор збив сина Темряви з ніг, а потім ще й відтяг від мене подалі. Невідома істота осідлала лиходія і почала його бити. Не зволікаючи, я вирішила скористатися ситуацією: підбігла до кола і сіла перед ним на коліна. Потрібно знайти одну маленьку похибку, щоби зруйнувати перешкоду.

Секунди до божевілля швидко змінювалися, істоти, що боролися за спиною, продовжували бій, а відсутність зачіпок дратувала. Часу на агресію не було, як і на довгі роздуми. На думку спала одна ідея, нехай і ризикована: пустити темряву, щоб вона знайшла лазівку, залізла в коло і звільнила мою дорогу Ізумі.

Це було передбачувано: коло пожирало енергію, що наближається, але врешті-решт знайшлася така зона, що була сліпою плямою і пропустила мене. Крихітки сили проникли в середину – це вже добре. Шкода, що цього мало для повного звільнення полонянки. Ну нічого, вперше випробуваю один із фокусів первородного джерела. Це буде складно, але спробувати варто. Не просто ж так я себе донькою Темряви називаю, не просто так через мене вбили кирію Крістель, не просто так Хайден хотів зі мною одружитися.

Заплющую очі і уявляю, що не темрява частина мене, а я – крихта величезної сили, що безхазяйно блукає світом, молекула в чорній павутині, що просочується через коло. І ось вона – грань між людським тілом і крихтою темряви. Всю мою людську природу почав долати страх, адже не так складно злитися з темрявою, як після цього матеріалізуватися, повернутися в колишню форму. Але як би там не було, зволікати не можна, бо інших варіантів просто немає.