Розділ восьмий

Кумедно. Ранок першого дня осені я зустріла спогляданням сонця, що сходить, як і в безліч інших днів. Якщо так подумати, щось заворожує мене у цьому явищі. Можливо річ в тому, що протилежності притягуються, а може справа й у чомусь іншому.

Спостерігаючи за тим, як небо стає помаранчевим, що плавно переходить у блакитний, а ніч відступає, мені згадався той страх, який виник від перетворення Хайдена. Червоні очі, гострі ікла, довгі пазурі... Адже я й справді тоді злякалася.

Саме ці почуття голова вампірської секти боїться побачити на обличчі коханої? Думаю, я б теж не хотіла постати перед рідними та близькими у вигляді чудовиська. Це боляче бути втіленням нічного кошмару для дорогих тобі людей. Колись і в минулому житті мене переслідувала страх того, що Кайла на власні очі побачить, як я позбуваюся зрадників і небезпечних особистостей. Щоразу, коли треба було забруднити руки, на думку спадала думка: «Якщо вона побачить мене такою, вона розчарується?»

Якщо так подумати, адже в минулому житті можна було вчасно припинити все це та інсценувати наше з Кайлою вбивство, організувати втечу, створити для нас двох нові особистості і тихо жити десь в іншій частині світу, але я цього не зробила через страх. Найстрашнішим тоді вважалася не смерть, а туманне майбутнє у невідомій місцевості з невідомим оточенням. За цей страх я і поплатилася найдорожчою людиною.

– Яка ж я дурна, – посміхнулася, мимоволі пустивши самотню сльозу.

– А ти ще сумнівалася? – запитала Ізумі, що розташувалася у кріслі.

– Ти придумала куди і як ми бігтимемо? – піднялася, непомітно витираючи краплю вологи.

– Навіщо нам тікати? Тобі тут щось не подобається?

– Як мені може бути до вподоби місце, де живе вампір, який, на хвилиночку, зміг полонити саму Темряву.

– Рін, люба, ти перебільшуєш.

– Перебільшую? Перебільшую?! Ти розумієш, що одного дня я можу стати сніданком або вечерею, а тебе будуть використовувати як кишенькову батарейку?

– Батарейку?

– Ти можеш стати кишеньковим живильником енергії!

– Я й так підживлюю велику частину джерел моїх дітей, – знизала плечима жінка.

– Та як ти не розумієш?! Він небезпечний! Нам треба тікати.

– А ти не намагалася просто довіритися?

– Повірить малознайомій людині? Вірити можна лише собі!

– Рін, від зради ніхто не застрахований, але і жити покладаючись тільки на себе не вийде, навіть якщо ти будеш найсильнішою істотою. Підтримка та місце для відпочинку потрібні всім, і тобі в тому числі. Я думала, що ти вже це зрозуміла.

– Я не про те!

– Що ж... Якщо вірити можна тільки собі, то покличеш мене, коли зміниш рішення.

– Стій! Не йди! – прокричала в порожнечу, не встигнув зупинити Ізумі. – Та що тобі не сподобалося?

Мій єдиний союзник зник, а за дверима перебуває дізнавач з командою. І як бути? Чи може знову спробувати втекти через вікно?

Темрява мені в печінку! Тут сітка з темряви, яка слухатись мене не збирається.

– Киріє Байс, стіл накритий, – злякала мене Мира, чиє друге ім'я, здається, Кіндратій.

Дивно, що я її не відчула. Хоча вона ж не людина… Якось надто багато нелюдів у моєму оточенні.

– Скажи йому, що я не голодна.

– Кирія Байс…

– Файден.

– Киріє, ви боїтеся господаря? – повагавшись байдуже запитала близнюку Кайли.

– Я? Боюся? – від обурення навіть обличчям до Мири повернулася.

Що за питання? Жахіть з лісів не боюся і сміливо дивлюся їм у вічі, а через якесь упиря продумую план втечі. Як я до такого докотилася? Колишня глава мафії та мисливиця на монстрів ховається від нареченого. Темрява мені в печінку, треба брати емоції у вуздечку і осідлати свій страх верхи.

– За кілька хвилин буду, – рішуче сповіщаю дівчину і швидким кроком прямую до шафи.

– Вам потрібна допомога?

– З яких пір?

– Тоді я передам киріосу Хайдену, що ви скоро будете.

– От і відмінно. Я йому покажу справжню альфа-самку!

Рішуче заглянувши всередину гардеробу, пройшлася поглядом у пошуках відповідного одягу. Шкода тут немає майок, футболок, жіночих сорочок, чорних джинс і шкіряних курток.

До речі, чому мій гардероб відповідає стандартам місцевого суспільства? Та й кирія Сайрус вбрання продала нестандартне для дівчат з Тенебрису. Ні, на сучасний стиль минулого життя не схожий, але навіть у порівнянні з ним досить вільний і екстравагантний. Чи така особливість моди вампірів?

Тяжко зітхнувши, я витягла охайне червоне плаття-футляр, що прикривало коліна і дотягувалося до середини литкового м'яза. Каже рукави-ліхтарі в цьому фасоні мені подобалися незважаючи на мою нелюбов до них.

Зібравши своє руде волосся нагорі і одягнувши червоні лакові туфлі я відчула, що готова до дуелі і навіть знаю, хто виграє. На жаль Хайдена, переможцем буде не він, адже на нього насувається полум'я, що вміє ходити.

Впевненою ходою я увійшла в їдальню пошкодуваши, що тут немає дверей. Було б значно ефектніше, якби на вході пролунав гучний стукіт, а не дзвінке цокання підборів.

– Доброго ранку, Хайдене, – не зводячи погляду побажала нареченому, граціозно сідаючи на свій стілець.

– Ізумі пішла? – було першим, що вампір сказав мені сьогодні. – Ви посварилися?

– А тобі яке діло?

– Чи обов'язково бути такою злобною?

– Замість брутального питання для початку міг і привітатись.

– Іриніє, та що не так? Ми друзі, тому пропоную спокійно поговорити як і роблять звичайні друзі.

– А хіба ми друзі? – сумнівно перепитала, поклавши до рота овоч. – Мене мучать сумніви щодо твоєї надійності.

– Що? Тобто мені не можна довіряти?

– А як ти довів протилежне? Пожартувавши вчора з мене, чи може розпитуючи? Може тим, що полонив Ізумі? Чи тим, що до вчора навіть не натякнув про загрозу від союзу з тобою? Чого мовчиш, Хайдене? Нумо, я чекаю на відповідь.

Вампір відвів погляд, не знайшовши що сказати. Це було очікувано і доводило правоту моїх дій. Йому не можна довіряти, на нього не можна покластися, Ізумі була не права. Не пішла – переконалася б на власні очі.