Розділ сьомий

Наречений рухався швидко, але так, що я могла втекти, що було дивно. Можливо, він вирішив пограти в кота-мишки, де призом буде моє життя, але тоді він діє в розріз своїм словам. Істота, яка не може себе контролювати, навряд чи проводила б змагання з наздоганяння.

Одна погана Іринія ще й здогадалася побігти в замок – територію того, хто зараз на неї полює. Ідея просто геніальна! І не збентежила ж підозра про те, що приміщення міняється на забаганку господаря! Молодець, тепер бігай по лабіринту з рукою, що кровоточить, від голодного упиря.

Пробігаючи коридорами, почала згадувати всі слабкі сторони вампірів, про які читала в книгах, куплених за свої гроші. У голові спливали всі вигадки в шинках, куди зрідка зазирала після вдалого полювання.

Так, осиковий кілок... А нічого так, що в нього навряд є меблі з цього дерева? Який кровопивця триматиме у своєму притулку матеріал, який може його вбити? Хіба що той, для кого осика не страшна, але при цьому грошей у власника будинку має бути дуже багато, бо вартість цього задоволення обійдеться чи маленьку копієчку.

Що там далі? Сонячне світло, свята вода та часник? Не смішіть моє джерело! Де я їх зараз візьму... А хоч на кухні може опинитися часник, та пітьма мені в печінку! Я гадки не маю, де тут кухня.

– Порозмовляймо як дорослі люди та обговоримо всі твої дитячі травми! – запропонувала Хайдену, продовжуючи біг.

У відповідь почула рик і… Здається, він відштовхнувся від підлоги й зараз у процесі стрибка. Праворуч до стінки, невелике гальмування та розворот.

– Не варто сумніватись у попередженнях, – услух зробила примітку на майбутнє та повернула на дев'яносто градусів.

Сподіваюся, Хайден впишеться моською в стіну… Ех! Надія помирає останньою.

Темрява мені в печінку! Там глухий кут, поворотів немає, а киріос Байс наздоганяє. Навіть вікон поблизу немає! Як мені зараз не вистачає Ізумі…

О! Це ж двері! Яка ймовірність того, що це пастка? Дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка. Ура! У мене є одна десята відсотка! Успіху, не підведи, рідненький.

Двері спокійно відчинилися і зачинилися. Навіть клямка була. Робоча! Але для вірності я підперла двері собою. Так, про всяк випадок.

– А тепер тест-драйв, – сказала за мить, щойно дехто почав дуже сильно тарабанити у двері. Щоб розрядити обстановку і трохи заспокоїти свої нерви сказала нареченому:

– Бобику, сьогодні ти не спатимеш на ліжку зі мною. Ти вже великий хлопчик із власною будкою.

Від абсурдності ситуації та моїх кумедних коментарів не втрималась і пирснула в кулачок. Та й не кожен день я потрапляю в такі ситуації. Раніше жила собі спокійно, ну, чи майже спокійно, нікого не чіпала, ну, чи майже не чіпала, але варто було познайомитися з цим чоловіком – і все! Настав кінець мого мирного життя. Але з іншого боку стало веселіше, а сміх продовжує життя. Тож якщо мене не вб'ють, то можна вважати себе безсмертною поні.

– Звичайно, зараз, можливо, не до того, але на цій підлозі холодно. Ризикнути чи що? Хоча ставка якось завелика, – філософськи погладила підборіддя. – Темрява мені в печінку! Однаково живемо лише один раз!

Відійшла спочатку на крок. Двері сіпнулися, але не відчинилися. Це добре. Отже, можна зробити ще крок, і ще… А чи не надто довга кімната? Я вже метрів сім пройшла, а в стіну так і не вперлася. Дивно… Хоча й ситуація не типова.

Так, у стіну я так і не вперлася, але відчула присутність Ізумі. Що вона тут загубила?

Зробивши крутий розворот, я обімліла: тобто це якийсь тунель? Ну так, ну так, темряві на поживу мою клаустрофобію!

Ха, якщо так подумати, то з чого в мене почався цей страх замкнених просторів? У минулому житті його не було, як і в дитинстві. Можливо, причиною цього став випадок, коли мене проковтнув сфінкс, незважаючи на те, що я розгадала його загадку. От просто взяв і проковтнув через свою вредністьі! Здається, тоді в мене з'явилися перші симптоми: важке дихання, прискорене серцебиття і сильний страх.

– Так, Іриніє, тобі тут небезпека не загрожує, – переконувала себе. – А підеш уперед, знайдеш Ізумі й узагалі звідси драпанеш кудись подалі. Манала я такий небезпечний шлюбний контракт! До кінця життя з боргами розплачуся, але жива залишуся!

Чи далеко, чи близько, як у казках, тривав мій шлях. Голі округлі стіни, що холодили не тільки душу, а й ноги, підлогу, кінця та краю цій дорозі видно не було. Ще й вела мене й не карта заморська, і не чарівний клубок, а лише моє відчуття місцезнаходження втілення Темряви.

– Ізумі! – Прокричала в порожнечу. І наче ж вона вже близько, але не озвалася. Дивно. – Ізумі-і-і!

Темрява мені в печінку! Вона ніби й поряд, але начебто згасає! Так не повинно бути.

Зриваюся на біг, незважаючи на задерту сукню й розтріпану зачіску. Зараз не до зовнішнього вигляду.

Так, вона десь близько. Це вже добре. Справа залишилася за малим – знайти та врятувати від чого б там не було.

– Ізумі! – Покликала, коли відчула її зовсім близько.

Слава темряві, я почула слабке уривчасте дихання, оскільки смолоскипи на стінах закінчилися метрів десять тому.

– Темрява мені в печінку! Що з тобою? – Спробувала намацати жінку, яка виявилася прикутою до стіни.

– Не підходь… ближче. Коло, – ослабленим голосом застерегла опікунка, але було пізно. Я наступила на якісь закарлючки, які посоромилися засвітитися під моєю ногою.

– Це що?

– Коло призову, що висмоктує темне джерело.

– Але ж у тебе його немає, адже ти родичка Темряви, її живе втілення.

– Яке спіймав один із синів зі своєю бандою.

– Ти про Хайдена?

– Про кого ж іще?

– Гаразд, з ним розберемося потім. Головне зараз – витягнути тебе і не дати себе висушити.

– Що?

– Я трішки його роздратувала, тож тепер він трохи неадекватний, – знизала плечима і доторкнулася рукою до стіни, пускаючи чорну павутинку до кайданів.

А сила тільки рада, їй дали волю, відпустили у світ. Енергія в джерелі танцювала від радості й виконувала наказ: спокійно обвила невільницькі кайданки і потроху почала їх знищувати. На щастя, довго чекати не довелося – вже за хвилин п'ять Темрява була вільна, а павутинка назад повертатися не хотіла. Рідна сила попливла пожирати чарівне коло.