Розділ п’ятий

Наступні два дні я провела тихо, спокійно і монотонно: виконувала всі прохання нареченого, чекала на повернення Ізумі і готувалася до чаювання. Як то кажуть, довіряй, але перевіряй. Краще поспілкуватися з іншими дівчатами і підтвердити здогадки, які підтвердив Хайден.

Чи відчувала я себе повною дурепою? Від чогось так, але що неправильного в моєму плані – й гадки не мала. Сподіваюся, що мої передчуття обманюють мене і все буде добре.

Як на зло, рано-вранці, як раз на день чаювання, йшов дощ. Гарний такий, сильний. Навіть з'явилася думка цього разу послухатись і залишитися вдома… Що? Чому я це місце назвала домом? Це не мій дім, а лише замок тимчасового чоловіка… Тьху ти! Наречений! Замок тимчасового нареченого.

Щось не дуже добре на мене впливає наше з ним проведення часу. Вже й заговорюватись стала, темрява мені в печінку!

Подивилася на величезну чорну хмару, оцінила напір дощу, сплюнула, запхала сукню для заходу в імпровізований рюкзак і визирнула у вікно.

– Господи, я не віруюча і ніколи нею не була, але допоможи мені залишитися неушкодженою після стрибка з… один, два, три… п'ятого поверху.

Гучно зітхнула і зістрибнула, відпускаючи частку сили, що зловила мене і забезпечила м'яку посадку.

Сподіваюся, поки я дійду, висохну і сукня в простирадлі, яку я обізвала раніше рюкзаком, не промокне.

Наступний крок – знайти людей та дізнатися шлях. Начебто не складно, але де цю цивілізацію шукати? Згадується мені, до найближчого селища години три шляху на кареті.

– І чого мені в теплі та сухості не сиділося? – бубоніла, ступаючи вузенькою стежкою в густому лісі.

Дерева, кущі та інші атрибути були ніби чорні, відрізнялися лише відтінками: листя із зеленим відливом, стовбури – з коричневим, каміння – сірим…

– А чи не потрапила я випадково в якийсь монохромний світ чи в жах якийсь? – виник сумнів щодо місцезнаходження.

Шлях не закінчувався, біля доріжки не було видно ані кінця, ані краю, та й замок давно зник з поля зору… Чому мені на місці не сиділося? Яка ж дурепа!

Ноги несли на зустріч пригодам, краплі дощу продовжували омивати моє тлінне тіло, а страх наростав. Якось навіть дивно, що джерело поводилося тихо. Навіть виникло почуття, ніби воно «поза зоною дії», але кому знати краще, ніж мені, що це неможливо?

Після того випадку, коли моя сила зжерла всіх у районі в'язниці і закусилася на пальці Клайва, внаслідок чого вони почорніли і втратили чутливість, мені хотілося позбутися цього вантажу у вигляді відповідальності за таку міць. Не хотілося вірити, що Ізумі сказала правду, тішилася надіями, що вона просто не знала... Не один рік вивчення книг про магію, не один том підручників і наукових праць на багатьох мовах, але все виявилося марним... Так, я збрехала про те, що не знаю кайрійську. Я знаю більше п'ятнадцяти мов цього світу, але не хочу про це розголошуватися – чим більше інформації буде в голові у людини, тим вища до неї вимога, тим більша відповідальність. Дякую, такого вантажу мені і без наявності знань вистачає.

Задумавшись, якось не одразу помітила, що за мною хтось іде. Якби цей хтось не настав на гілку, то помітила б його теж не скоро. Але обертатись було щось страшнувато. Ні, в мене, звичайно, є моє джерело, моя темрява, але якщо переслідувач швидше, навряд чи я встигну щось зробити до того як на мене нападуть.

– Ви заблукали? – запитала того, хто був за спиною.

Відповіді не було, тому наважилася обернутися. Нікого немає.

– Дивно… – пробуботіла і повернулася у вихідну позицію.

Зробила крок і врізалася у високого чоловіка, якого секунду тому там не було.

– Кирія Байс? – запитав, замість того, щоб вибачитися.

– Ви помилилися, – невдоволено збрехала і спробувала його обійти.

Не встигла далеко пройти, як якась дама вп'ялася мені в руку п'ятисантиметровими нігтями і знахабніло запитала:

– І це – його наречена? Хайден зовсім з глузду з'їхав?

– Сподіваюся, ми помилилися, – відповів пихатій фіфі червоноокий красень.

– Але давай про запас вб'ємо її. Сподіваюся, хоч кров у неї смачна, – облизнулась пазурова красуня, блискаючи іклом. Теж червоноока, до речі.

– Ви знайшли їй? – спитав молодик, спираючись на дерево.

– Не впевнений, – похмурнів Скала… Ні, хай буде Колодою. Це прізвисько йому більше пасує.

На їхньому боці швидкість і, можливо, сила. Ще їх троє, а я одна. Мій козир – темрява і несподіванка, але може вийти так, що вб'ю їх ненароком. Не хотілося б руки ще й вампірами бруднити.

А якщо використовувати темні пута? Результат – просте знерухомлення і жодних смертей. Недолік лише один – про цей прийом я знаю лише в теоріх. Практично ніколи не використовувала і що буде, якщо перебрати з вкладеною силою, не знаю.

– А може, просто заберемо її з собою? Буде нашою ручною собачкою, – запропонував Гультяй. А що? З точністю його описує, тбо хлопець не спромігся навіть просто ближче підійти.

Встрявати не буду, сперечатися теж, щоб не втратити одну зі своїх переваг. А от спробувати тихо вислизнути було б непогано, не тримай мене червоноока дівчина. І чому такі змії не позбавлені чарівної та заворожуючої вроди? Під час їхнього створення замість совісті їм краси пересипали?

– Кабель, – охарактеризувала приятеля Змія. Змії ж бувають червоноокі? Якщо раніше таких не було, то тепер є. Вона прямо переді мною.

До речі, я з нею цілком погоджуюся. Та й взагалі, він що, садист? Фу таким бути!

– Заткнися, Кіано, – відповів їй Гультяй.

– Вам не здається дивним те, що вона мовчить, поки ми розмовляємо? – почув недобре Колода. От же ж здогадливий!

Всі разом на мене подивилися, а я стою, віями плескаю і намагаюся виглядати переляканою. Та й до нападу готуюся, не без цього.

– А може це відьма якась? Не може ж Хайден ось на оцій потворі одружитися, – завагався Гультяй.

Сам такий. Я цілком навіть симпатична, просто зараз збентежена, мокра і втомлена. До речі, ще й спізнюється.