Розділ третій

Ненавиджу мотузки, особливо коли вони на мені. Як ніколи відчуваєш своє безсилля. Та й взагалі приходить усвідомлення того, що варто за чимось недоглянути – готуйся до ножа в спину.

– Невже ти справді вірила, що ми друзі?! – насміхався той, хто здавався мені дуже близькою людиною.

Так, сім'я мафії – це не те місце, де дитині краще народжуватися, але, на жаль, нічого вдіяти з цим я не могла. Тут працює правило джунглів: чи вб'єш ти, чи вб'ють тебе. Як було необачно з мого боку забути про це і підпустити до себе цю людину. Адже я вважала його сім'єю… Дурна.

– Але завдяки твоїй наївності ти тут. Залишається мені тебе вбити і я стану головою угруповання. Спасибі тобі.

– Тварюка, – виплюнула найцензурніше, що було тоді на думці.

– На знак подяки збираюся помилувати Кайлу. Навіть більше: згоден зробити її своєю коханкою.

– Якщо хоч волосся впаде з її голови…

– Що ти мені зробиш, будучи мертвою?

– Клянуся всім, що маю, ти про це пошкодуєш, Семе.

– Твій погляд вселяє довіри, – задумливо протягнув зрадник, перш ніж врізати ногою мені по обличчю, – але мертві недієздатні.

– А знаєш… Що буде, коли я візьму її на твоїх очах, а потім уже вб'ю тебе?

На той момент моє серце, здавалося, зупинилося.

– Ріні, тобі недобре? – відірвав мене від спогадів наречений із другого життя.

– Ні, все нормально. Просто замислилась.

Червоні троянди… Ненавиджу ці квіти і причина проста – їх любила Кайла.

– Який твій улюблений колір?

– З чого це ти раптом вирішив поцікавитись?

– Не можна?

– Чому ж… Можна.

– І?

– Темно-синій.

– Як моє волосся?

– Можливо.

– А мені подобається червоний.

– Як моє волосся?

– Хах, можливо. Але знаєш… краще такий же вогняний колір волосся, ніж темно-синій. Через нього мені дали прізвисько «Синя Борода».

– Кумедно, – мимоволі посміхнулася, згадуючи одну з казок, яку мені колись розповідала подруга з минулого життя.

Звичайно, починалася вона з «Жили-були», але принців та принцес там не було, як і щасливого фіналу з життям молодят. Швидше за все, починалася казка підозріло чудово: багатий аристократ зацікавився однією дівчиною з не багатої родини. З урахуванням його галантності та залицянь все ж таки одружився чоловік із прізвиськом «Синя Борода» на бідній дівчині. Огорнув її багатством і розкішшю, пестив і плекав. Золото, а не чоловік.

Якось вирішив чоловік у справах поїхати, але перед цим вручив молодій дружині зв'язку ключів, дозволив заглядати до всіх кімнат, крім однієї, і пішов. А дівчина молода, любознавча: всі кімнати обійшла, крім однієї. Встала перед забороненими дверима, стоїть, спокушється і все ж таки не витримує та й заглядає.

На жаль, побачила вона там не коханок, а покійниць – убитих чоловіком колишніх дружин, які донедавна вважалися зниклими безвісти. Зойкнула бідолаха, відійшла назад і натрапила на чоловіка.

Коротше, ідеальний шлюб виявився не ідеальним, а ідеальний чоловік – маніяком. На допомогу героїні казки прийшли брати, які якимось чином опинилися неподалік, та вбили її чоловіка.

Шкода, у мене немає братів, які заступляться за мене в разі чого, але з іншого боку, я маю одне з найсильніших темних джерел і саме втілення темряви на моєму боці… Думаю, не пропаду.

– Тобі подобаються троянди?

– Терпіти їх не можу.

– Тому безвідривно дивишся на них?

– А чи обов'язково любити, щоб дивитися?

– Хм ... цікаве питання.

Нехай він тип і підозрілий, але часом з ним цікаво поговорити.

– А знаєш, що є ознакою зла у квітів?

– І що ж?

– Шипи. Вони доводять їхню агресію.

– Тобто ти зла?

– Га?

– Ти як квітка із шипами.

– Можливо. У кожному є крихта зла, просто деякі її відкрито демонструють, а деякі – приховують.

– І до якої категорії, на твою думку, належу я?

– А хіба не очевидно?

– Мені цікаві твої думки з цього приводу.

– Знаєш, у мене виникають сумніви щодо того, що ти знайомий з поняттям «особисті межі».

– А що це? – відверто знущався Хайден. – Гаразд, гаразд, не бий.

– Так кажеш, ніби я тебе б'ю, а не просто рукою по плечу ляснула.

– Добре, добре, більше не сміюся. Гей, ти що, образилась?

З якого часу складені на грудях руки та надуті губи – ознака ображеної честі? Може, споконвіку? Ех! Зовсім нічого в дівочих почуттях не розуміє.

– Ну Ріні, – продовжував сміятися Синя Борода.

– Іринія.

– Ну, досить ображатися.

Йдемо ми, йдемо, а потім я зупиняюся і розумію, що забула, чому скривджена. Або треба постаратися згадати, або просто вигадати нову причину… Стоп! А чому я взагалі поводжуся так, ніби ми з ним близькі?

– Знаєш, гадаю, на сьогодні прогулянки вистачить. Спасибі за компанію.

– Ти мене покидаєш? – здивувався киріос Байс. – Невже так сильно розлютилася.

– В тебе роботи немає, крім як зі мною гуляти, яначе якась нянечка?

– Та поясни вже, що трапилося.

– Нічого не трапилося. Просто мені набридло.

– Набридло, значить?

– Так, набридло. Тож давай розійдемося.

– Ти дійсно цього хочеш?

– Якби не хотіла, то й не пропонувала.

– Дивись не пошкодуй, – зло посміхнувся чоловік і пішов уперед, залишивши мене наодинці з собою і змусивши відчути себе поганою.

Хах, а я справді далеко не біла і пухнаста. Швидше, колюча, відштовхуюча та зрошена чужа кров’ю.

Якщо мене запитають, чи шкодую я про те, що робила в минулому житті, то не гаючи часу  відповім однозначне «ні». В іншому випадку вижити у тому жорстокому світі криміналу було неможливо. Або ти, або тебе. Але ось за те, що трапилося зі мною вже в якості Іринії в підліткові роки – неймовірно корю.

Ізумі знайшла мені притулок серед людей – у сім'ї брата моєї матері, який не заступився, коли його сестру затаврували виродком Пекла. Киріос Вайшнейден жалкував про свою безхребетність і слабкість, відчував провину за те, що мою щойно народившу матір спалили на багатті. Нескладно здогадатися, що способом втихомирити совість стала маленька я, яка «чарівним» чином опинилася біля ганку його будинку.