Розділ перший

Чи чекала я на те, що коли прийду додому, мене позбавлять свідомості «опікуни» і за сумісництвом дядько з тіткою, одягнуть у якусь вульгарну сукню, намастять рота дивною помадою, нафарбують обличчя якимись не дуже приємними засобами і запхнуть у карету, яка попрямує в невідомому напрямку? Звичайно ж очікувала, але не припускала, що це станеться так швидко!

Проте тепер зрозуміло, чому вони останнім часом поводилися так тихо і спокійно. От справжні любки. Шкода тільки, що зараз вони конвоєм супроводжують мене кудись.

Невже знайшовся новий сміливець, який захотів зв'язатися з «Проклятою Дівою»? Смішно. І трохи шкода його. Навіть цікаво, чи надовго вистачить цього багатія? Навряд він хоча б дві доби протримається. А якщо буде в змозі – поаплодуймо йому щосили. Можливо, навіть стоячи.

Ну і все ж, для мене така зустріч відбувається не вперше, а от чоловік навряд чи бачився зі схожими на мене. Не хочу здатися самозакоханою, але таких людей він більше ніде й ніколи не зустріне.

– Стій тихо і спокійно, – інструктувала кирія Вайшнейден. – І не давай йому до тебе торкатися, поки ми не укладемо угоду! Зрозуміла?

Навіть кумедно, що в неї щоразу як уперше. Даремно вона хвилюється, однаково нічого не вийде з цього задуму. Ми це вже проходили.

– Не дивися так, ніби ми тебе продаємо!

А хіба це не так?

– Тобі вже давно не шістнадцять.

Ага, аж двадцять. Справжнісінька стара діва.

– Інші молодики відмовилися від твоєї руки. Киріос Байс – наша остання надія.

Начепурений киріос Сейр Вайшнейден дивився з тугою, але нічого не говорив. Ну звичайно, а що б він сказав? «Ми втомилися від баласту у вигляді проклятого дівчиська, з яким ніхто не хоче одружуватися»? Надто вже добродушний сорокадворічний чолов’яга, чиї скроні тільки-но зачепила сивина, для такої жорстокої фрази.

– Іриніє, ми робимо це винятково для твого майбутнього! – продовжувала винувато повторювати дружина мого опікуна. – Твоя мати точно б не хотіла, щоб її дитина зустріла старість на самоті.

А ось цю жінку сюди приплітати не треба. Вона й так досить настраждалася. Якщо кивну, ви заспокоїте своє сумління? Її щебетання нам ні до чого.

– Добре, що ти це розумієш, – погладила мене по голові і притисла до своєї шиї.

Ух! Скільки парфумів вона на себе вилила? Вона точно мене заміж хоче видати, а не сама вискочити? Гм… До речі, а хто мій наречений?

– Не хвилюйся, він добрий чоловік, – ніби прочитав мої думки киріос Сейр. – Хайден Байс – завидний холостяк Тенебрісу. Багато дівчат хотіли б опинитися на твоєму місці.

То чому вони не тут? Я можу й посунутися, мені не принципово. А якщо серйозно, то дивно це: бути неодруженим у його віці, та ще й з урахуванням місцевих негласних законів. Щось із ним не так.

Побачивши за вікном доволі темну атмосферу, я посміхнулася: не дуже це місце підходить для проживання знаменитого киріоса, про якого мріє багацько місцевих жінок. Це радше обитель якогось маніяка, збоченця чи, зрештою, темного володаря.

І як я могла пропустити момент, коли небо затягло хмарами, а ми в'їхали в густий ліс?

– Не хвилюйся, все буде добре, – промовляла кирія, погладжуючи мою руку.

Це кого вона намагається заспокоїти – мене чи себе? А втім, не важливо… Сподіваюся тільки, що як він мене вб'є, це буде безболісно.

– Іриніє, ну скажи хоч щось.

Вона знущається? Самі ж мені губи нафарбували помадою, більше схожою на клей. Я у відповідь тільки промукати можу, але не хочу так ганьбитися. Сподіваюся, вона зрозуміє, якщо вказівний палець на губи спрямую.

– Ой! Ми що, нанесли не той блиск?

То це не планувалося? Кумедно.

Метушлива жінка спритно відкрила свій ридикюль у пошуках чогось, але знайшла досить швидко: якийсь флакончик та ватка.

Кирія побризкала речовину на відірваний шматочок вати, протерла мої губи, тим самим повернувши мені можливість ведення розмов.

– Вибач, будь ласка! Це ненароком вийшло.

– Нічого, буває, – байдуже кинула їй фразу і продовжила спостереження за дорогою.

Ах, тернина. Прямо як у казках. Та ще й ціла стіна... Не вистачає тільки болота... А ні, он там, вдалині є якась водойма. Виходить, киріос Хайден у нас казкар. Кумедно.

– Люба, здається, ми під'їжджаємо, – довела до відома жінка, коли в полі нашого зору опинився величезний моторошний замок.

Темно-синя черепиця не надто приваблювала, а високі конусоподібні вежі лякали не менше, ніж габарити цієї будови. Та й вузькі вікна мене відштовхують. Не знаю чому, але мені дуже не подобається архітектура в готичному стилі, яка захоплює соціум.

Ні, ми з ним точно не порозуміємося…

– Киріосе Байс, – вигукнув мій опікун, побачивши красеня, що вийшов із притулку. – Дякую за доброзичливий прийом.

І це той самий холостяк? Ви жартуєте? Та хто ж не захоче заміж за цього симпатюльку з темно-сірими, як глибини людських душ, очима і синьо-чорним, як вороняче крило, волоссям? Тут точно щось не чисто.

– Ми вдячні долі, що скоро поріднимося з таким чудовим киріосом! – защебетала кирія.

Невже конче треба було наряджати мене в таке відкрите вбрання? Спідниця вище коліна, корсет, що прикриває лише половину грудей, відкриті плечі… Готова посперечатися, що й макіяж надто яскравий.

Темрява мені в печінку! Почуваюся останньою… дівчиною легкої поведінки, особливо на тлі манірного киріоса Хайдена та одягненого подружжя взагалі створюється відчуття, що мені тут не місце. Якась дівчина легкої поведінки публічний будинок з особняком аристократа переплутала.

– А це, мабуть, ваша донька, – звернув на мене увагу наречений, який не відповідає своїй хаті.

– Племінниця, – виправив його опікун.

– Кирія Іринія Файден, – не зводячи погляду, представилася йому і простягнула руку. – Ваша наречена.

Щоразу смішно спостерігати, як змінюється в обличчі тітонька за секунду до катастрофи.

Всі ми знаємо, що трапляється, коли до мене торкається чоловік, але не киріос Хайден.