Глава 7

Лише на самоті я дозволила собі повністю розслабитися. Сівши на пуф біля дзеркала, я сховала обличчя в долонях. Невже завжди буде так тяжко? У батьковому домі я знала кожного ворога в обличчя, розуміла, як вони можуть діяти, і мала своїх людей, яким могла довіряти. Тут же, крім Люка, у мене не було нікого.

Легкий стукіт у двері не дав заглибитися в думки.

За порогом стояли дві дівчини приблизно мого віку.
— Пані, ми прийшли допомогти вам прийняти ванну і переодягтися, — чорноволоса усміхнулася привітно.

Я лише кивнула й відступила убік, пропускаючи їх усередину. Слідом зайшли двоє чоловіків із відрами води. Вони кілька разів сходили туди-сюди, доки чаша не наповнилася, після чого дівчата замкнули двері зсередини.

Вони працювали мовчки й вправно: допомогли мені роздягнутися, помитися, вимили й просушили моє довге волосся. Їхні рухи були легкими, але точними, і я, на диво, відчула спокій.

— Пані, як бажаєте заплести волосся? — русява з рудим відтінком перебирала пасма так ніжно, що я мліла від дотику.

— Дві тугі коси, — відповіла я коротко. Не хотіла виглядати надто святково.

— Як скажете, пані. — Вона змастила волосся запашною олією, і кімната наповнилася тонким ароматом трав і квітів. Її пальці вправно рухалися, і незабаром на моїх плечах лежали дві довгі коси, сплетені до пояса.

— Ти вправна, — сказала я, не стримавшись.

— У мене чотири молодші сестри, — відповіла вона з легкою посмішкою, зав’язуючи коси шкіряним шнурком із червоною стрічкою.

— Навіщо це? — запитала я.

— Це знак, що ви вільна, пані.

— Але ж я не вільна.

— Поки ви не перейшли в рід чоловіка, ви маєте право обирати свою долю, — спокійно пояснила вона.

Я мовчки знизала плечима. Час летів непомітно, і вже сутеніло.

— Пора одягатися, — сказала чорноволоса. — Невдовзі почнеться церемонія піднесення дарів. Ми супроводжуватимемо вас увесь вечір.

На ліжку на мене чекали одяг і взуття. Сорочка й спідниця були гарними, хоча й незвичними: тепла, щільна тканина, прикрашена вишивкою з квітів і листків. Легкі шкіряні чобітки сиділи на нозі ідеально, що здивувало мене ще більше — звідки вони знали мій розмір?

— Пані, ось прикраса з вибраних вами квітів. Її власноруч склала королева, — промовила руда й подала мені невеликий букетик, перев’язаний стрічкою. — Достатньо просунути гудзика на сорочці — і він триматиметься.

Я лише кивнула, зачаровано розглядаючи поєднання квітів. Навіть зламану конвалію королева не відкинула, а вплела в композицію, наче й вона мала значення.

— Пані, ми вас проведемо, — промовила чорноволоса, відчиняючи двері.

Я випрямилася, знову надівши на себе маску холодної стриманості, й зробила крок у напівтемний коридор.

Мене вивели за місто, туди, де чувся шум музики та співів. Люди сміялися, танцювали, плескали в долоні. Та щойно я ступила на галявину — веселощі стихли. Наче хтось одним рухом перерізав нитку радості. Усі погляди спрямувалися на мене.
Я відчула, як холод огортає груди. Глибоко вдихнувши, я випрямила спину, підняла підборіддя й дозволила собі обійняти цей натовп крижаним поглядом. Але людей було стільки, що мені важко було відшукати Рагнальда, того, кого бачила лише раз — і то мигцем.

– Принц стоїть праворуч від багаття, серед своїх друзів, – прошепотіла дівчина за моєю спиною.

Я відразу перевела погляд — і знайшла його. Стояв, оточений чоловіками, немов у центрі власного маленького світу. Я рушила вперед. Ніхто не смів мене зупинити: люди розступалися самі, як вода перед каменем. Дівчата схиляли погляди, переставали посміхатися. Чоловіки ж оцінювали мене від п’ят до голови, а потім — ковзали поглядом на Рагнальда. І я помітила, як у його очах спалахнуло роздратування. Йому неприємна сама моя поява. Наче я винна у цій виставі.

Друзі відступили, коли я підійшла, та один залишився. Він стояв непорушно, з блиском у погляді, ніби випробовував мене. Світле волосся, відкинуте назад, строгий вираз обличчя. Наші очі зустрілися — і на мить щось тепле, легке, мов крапля меду, прокотилося моїм тілом. Хто він такий? Який у житті цей чоловік?

Але часу на це не було. Я перевела погляд на свого нареченого. Його обличчя кривила зневага. Молодший друг подав йому квітковий браслет.

Розпещений хлопчисько, яким усі опікуються.

– Завершімо цю виставу якомога швидше, – прошипіла я, вкладаючи весь холод, на який була здатна. Простягнула руку.

Він вагався. Стояв і вперто дивився кудись за мою спину, наче я була для нього порожнім місцем. Та все ж зробив крок і одягнув прикрасу на моє зап’ястя.

Добре. Якщо йому не подобається ця гра — я сама її поведу.

– Підійди ближче, – сухо наказала я.

Він не сперечався. Крок. Його рука торкнулася моєї, браслет чіпко зачепився за ґудзик його сорочки. Легке, вимушене зіткнення — і між нами пролетіла іскра, яку я відразу придушила. Я старанно робила все швидко, аби менше торкатися до нього.

– Танцювати теж будемо? – пробурмотів Рагнальд, насупившись. Його голос тремтів від гніву, хоч він і намагався сховати це за насмішкою.

– Ні, – відповіла я крижаним тоном і навіть не глянула на нього. Різко розвернувшись, широкими кроками я покинула це коло чужих очей, які все ще впивалися мені в спину.

Коли я відійшла від галявини, музика знову заграла, немов нічого й не сталося. Молодь знову сміялася, лунали співи й плескіт у долоні. Лише мене цей шум уже не торкався.

– Я хочу прогулятися, – сказала я тихо, але твердо. – Мені потрібен час усе обдумати.

Дівчата виявилися розумними й чемними: вони трохи відстали, залишивши мені простір для власних думок.

Рагнальд… Йому цей шлюб так само непотрібний, як і мені. Це видно з кожного його погляду, з кожного руху. Але й він, як і я, не має вибору. Ми обоє у пастці. Значить, потрібно домовитися: не заважати один одному жити. Перед усіма ми будемо грати закоханих, а наодинці — залишимося чужими. Можливо, з часом навіть друзями… але ніколи коханцями.