глава 6

Глава 6

Шостого цвітня ми прибули до Кальдору. Замковий двір здавався непривітним і тихим — ніхто нас не зустрічав, окрім конюха. Та Люка нізащо не дозволив би комусь іншому торкатися наших коней, тож він сам узявся за вуздечки.

Щойно мій кінь зупинився перед високими дверима замку, я, не гаючи часу, зіскочила з сідла. Вартові, що стояли обабіч, розгублено витріщилися на мене. Їхні роти ледь не повідкривалися від несподіванки, і жоден навіть не спромігся спитати, хто я така.

Усередині мене мало не збила з ніг дівчинка з оберемком паперів, яка кудись поспішала.

— Сонячного ранку, пані. Король і королева ще не приймають гостей, — вона намагалася бути чемною, але водночас закривала мені шлях далі.

Вартові нарешті оговталися й рушили в наш бік.

— Я Ельсвін, донька правителя Північних островів, — твердо мовила я.

— Пані Ельсвін? — щоки дівчинки одразу зашарілися. — Ми очікували вас трохи раніше... Вибачте, іноді я говорю занадто багато. Я проведу вас до вітальні, де з вами зустрінеться Її Величність. — Вона кивнула вартовим, і ті одразу втратили до мене інтерес. — Але вашим супроводжуючим доведеться залишитися тут. У приватні покої замку сторонніх не допускають.

— Я Норк, довірена людина правителя Північних островів, — спробував заперечити командир.

— Гадаю, Його Величність з радістю зустрінеться з вами у своєму кабінеті, але трохи пізніше. А зараз вам доведеться почекати, — її голос був твердим, хоч посмішка залишалася ввічливою.

Я не заперечувала. Йти далі самій навіть здавалося зручніше.

— Прошу за мною, пані Ельсвін, — дівчинка тепло всміхнулася мені, кинула короткий погляд на хлопців та капітана, й повела коридором, де стояли ще троє вартових.

Провівши мене в блакитну вітальню, дівчина чемно вклонилася й зникла за зачиненими дверима.

У кімнаті панувала тиха урочистість. Два м’які дивани й кілька крісел утворювали коло довкола масивного столу зі стільцями. На стінах висіли картини — здебільшого портрети та пейзажі, сповнені світла й кольору. Та найбільше вражало величезне вікно з прозорими скляними дверима, за якими розкинувся квітник. Я несміливо підійшла ближче й торкнулася долонею скла.

На островах ми ніколи не ставили скляних вікон — вони нам не були потрібні. Вітер, солоний запах моря, бризки дощу — усе було частиною нашого життя. А тут — ціла стіна зі скла, крізь яку всередину лилося ранкове сонце, граючи золотими відблисками на кожній поверхні. За дверима шумів зелений сад, сповнений квітів усіх можливих відтінків.

Я на мить завмерла, захоплена побаченим. Думки понесли мене в далекі мрії: уявляла власний сад, повний квітів і ароматів. На Північних островах ми берегли кожну краплю води для городини й фруктових дерев, тож виростити квіти «для душі» було майже неможливо. А тут — така розкіш, така марнотратна краса, яка просто росла сама по собі.

Задумавшись, я й не помітила, як відчинилися двері. Різко вдихнувши, я вдягнула на себе звичну маску холодності та ввічливості.

— Мила Ельсвін, вітаю тебе в Кальдорі! Нарешті ви дісталися, — лагідний голос змусив мене озирнутися. До кімнати ввійшла жінка в легкій сорочці та спідниці. Вона підійшла швидкими кроками й несподівано обійняла мене.

Її тепло на мить розгубило мене, та, помітивши позаду чоловіка і юнака, я обережно відсторонилася.

— Теплого ранку, — мій голос пролунав стримано, навіть прохолодно. — У дорозі трапилися неприємності, тому ми затрималися.

— У нас ще буде час поговорити про це, — мовив чоловік, роблячи крок уперед. — Я Бальтазар Вальдхейм, а це Рагнальд, твій наречений.

Молодий чоловік позаду спробував усміхнутися. Для стороннього ока ця посмішка могла здатися щирою, але не для мене. Я виразно бачила: ця зустріч тяготила його, він зовсім не прагнув бути тут.

— Радій знайомству, Ельсвін, — промовив він. — Ти, мабуть, стомилася з дороги. Впевнений, мама приготувала для тебе чудову кімнату, де ти зможеш відпочити.

— Ми відпочили ще перед прибуттям у Кальдор, — відповіла я, дивлячись йому просто у вічі. — Тож із задоволенням проведу час із тобою.

Він хотів так легко позбутися мене. Його байдужість звучала як виклик, занадто явно демонструючи небажання бути тут.

— Ельсвін, давай відпустимо чоловіків до їхніх справ, а самі займемося жіночими, — королева, яку називали Еммою, взяла мене під руку. Дивна звичка — торкатися чужих людей без дозволу, проте її дотик був лагідним.

— Ти права, Еммо, — король нахилився й поцілував дружину в щоку. — Нам час зайнятися чоловічими справами. Ходімо, Рагнальде. В нас з’явилася ще одна справа, яку треба владнати до того, як радники зберуться у великій залі.

— Рагнальде, — королева нарешті відпустила мою руку й підійшла до сина. — По обіді чекатиму тебе у своєму кабінеті. Нам потрібно обговорити квіткові заручини.

— Але… — він почав було заперечувати, та один лише погляд короля змусив його поступитися.

— Так, мамо, — сухо відповів він.

— Коли чоловіки вже пішли, а ти, бачу, не надто прагнеш відпочивати, давай познайомимося ближче, — королева повільно пройшла до дивана й зручно вмостилася. Я ж лишилася стояти, чекаючи дозволу.

— Чому ти не сідаєш? — здивовано звела на мене очі жінка.

— Ви не дали дозволу, — відповіла я сухо, хоча для мене це було цілком очевидним.

— Ой, пробач, мила, — вона усміхнулася тепло, наче винна перед дитиною. — Я геть забула. У нашому домі немає потреби коритися волі старших чи чекати дозволу на кожен крок. На Північних островах занадто суворі правила.

— Ці правила дозволяють нам виживати, — відказала я стримано, опустивши очі.

— Розумію, — кивнула вона. — Але ти майбутня королева Фалґару. І тобі варто звикати до іншого. — На її обличчі не було жодної тіні хитрощів — щира радість світилася в кожному русі. — До того ж ти прибула якраз вчасно. Сьогодні — Ярилів день. А це означає, що ввечері відбудуться квіткові заручини. Ви з Рагнальдом обов’язково маєте обмінятися обіцянками та дарунками.