Глава 5

Глава 5

Впродовж дня всі без кінця черпали воду, яка пробивалася крізь щілини між дошками. Капітан поділив роботу порівну: одні гребли, інші вичерпували, а потім мінялися. Я ж не зупинялась — мої руки вже боліли від постійних рухів, але я не давала собі навіть на мить зупинитися й подумати про те, що сталося. Ніхто не згадував бурю й бій. Усі мовчали, наче змовилися, ніби це могло стерти пам’ять про смерть.

Тіло Асгарда викинули за борт без пісні, без честі. Лише сухо побажали знайти шлях до Навісу. Тіко й Ніко уникали мене — їхні погляди зупинялися на мені коротко, ніби там, за словами, ховалося щось, що вони не могли чи не хотіли вимовити. Я полишила спроби заговорити з ними.

А от думки про Тіро не полишали мене. Його обличчя знову і знову поставало переді мною: серйозне, віддане, з тією впертістю, що завжди змушувала мене усміхатись крадькома. Він кинувся у бій без страху, аби прикрити мене… і зник у хвилях. Море забрало його так само раптово, як колись забрало інших. У серці защеміло від усвідомлення, що я навіть не змогла належно попрощатися. Ніхто не заспівав для нього пісні, ніхто не підняв келиха на його честь. Він пішов у Навіс без слави й прощання, хоч заслуговував на більше.

Коли нарешті показалася земля, сонце вже майже сховалося за горизонтом. Ми висадилися на берег у темряві. Норка винесли й облаштували для нього ложе зі шкур, які дивом не забрало море. Вперше за довгі дні нам подали гарячу кашу. Після неї всі попадали спати, виснажені й висушені бурею, наче старі мережі після риболовлі.

Та мої спроби заснути були марними. Люка, якому вдалося вирватися з лап смерті, вже спав поруч, періодично прорізаючи тишу гучним хропінням. Я переверталася з боку на бік, відчуваючи, як щось важке й гірке душить мене зсередини. Зрештою я підвелася й пішла в бік кущів, шукаючи бодай трохи тиші від власних думок і від нічного хору навколо.

Обережно розгортаючи гілля, я пробралася всередину. Лише зібралася стягнути штани, як помітила пару очей, що дивилися на мене не моргаючи. Серце підскочило, дихання сплуталося. Я затуливши рот рукою, обережно відступила назад — один крок, другий… і лише після цього кинулася бігти, ламаючи все, що траплялося на шляху: гілки хрустіли, листя сипалося, кущі зривалися з коріння.

На шум зреагували чоловіки табору й прибігли до моїх кущів, розкидаючи тінь вогнищ.
— Там хтось є! — прошепотіла я, відчуваючи, як серце шалено калатає.
— Ельсвін, може, тварина якась? — Люка насмішливо глянув на мене, але не зміг приховати цікавості.
— Ні… там людина, — сказала я вже спокійніше, напружено слідкуючи за рухами в темряві.

За кілька хвилин на галявину перед вогнищем вивели хлопця років тринадцяти. Його руки тремтіли, очі широко відкриті, а ноги ледве трималися на землі. Він явно заблукав і сам боявся наблизитися до табору.

— Ти хто такий? — капітан навис над хлопцем, його постать здавалася величезною, а голос грізним, як гуркіт. Але хлопець лише заїкався, намагаючись щось сказати, очі його металися від страху.

— Капітане, ви його лякаєте, — втрутилася я, відчуваючи, як у грудях стискається тривога. — Я хочу з ним поговорити.

Капітан спершу дивився на мене з сумнівом, але за мить його обличчя розслабилося, жорсткий вираз змінився на добродушний.
— Як забажаєте, пані, — відповів він, відступаючи на крок, щоб я могла наблизитися.

Я підійшла ближче, опустивши погляд на хлопця. Його страх був настільки очевидний, що всередині мене щось защеміло. Я відчула непривітну, але сильну відповідальність — треба було розпитати, не налякавши ще більше.

— Розійдіться, — спокійно мовила я, і всі послухалися, зробивши кілька кроків назад, але не зводили очей.
— Ти місцевий? — продовжила я тихо, так, як зазвичай говорять з дітьми на острові.

— Так, пані, — хлопець уперше промовив без заїкання.

— Де твій дім?

— Не скажу, пані, — трохи випнувши груди, відповів він.

— Чому?

— Ви… дикуни, а там у мене молодші брати та сестри, — спробував бути хоробрим. Хлопець розправив плечі і стиснув кулаки, намагаючись виглядати сміливо.

— Ми прямуємо до Кальдору, ти знаєш таке місто?

— Так, пані, це місто королівської родини.

— От я наречена принца Рагнальда. Знаєш такого?

— Так… — трохи приунизившись, відповів він, а в його погляді з’явилася цікавість.

— Скажи, хіба я можу бути однією з дикунів?

— Ні.

— Тож ти допоможеш нам знайти твоє поселення? В нас є поранений, йому потрібна допомога. А ще ми провели більше тижня в морі і потрапили в шторм. Човен, на якому ми пливли, потрібно ремонтувати.

— Так, це до дядька Дем’яна, він у нас всі човни робить.

— Познайом нас з дядьком Дем’яном.

— А той більше не буде мене лякати?

— Не буде, — пообіцяла я.

— Зараз напевно пізно йти до села. Всі вже спати полягали.

— А ти чого тут вештаєшся? — не втримався Люка і підійшов ближче.

— Та я побачив ваш човен ще на заході сонця і вирішив подивитися, що ви будете робити. І якби виявилося, що ви дикуни, попередив би село.

— Ну, не дуже з тебе вдалий розвідник. Он дівчина впіймала, — добродушно пробурмотів Люка.

— Так, через неї й попався… Ніколи раніше дикуни з жінками не припливали, — хлопець похитав головою.

— Загледівся? — підсміювався Люка.

Хлопець лише кивнув.

— В нас таких дівчат немає, — тихо додала я, зацікавлено розглядаючи його реакцію.

— Яких таких? — він здивовано підняв брови.

— Ви подивіться, яка ви… Чорноволоса, а шкіра світліша. Наші дівчата навіть після поля стають темними, але не такими, як ви, пані. І одяг у вас інший.

— Не заглядайся. Вона майбутня королева, — легенько вдарив малого Люка по кінчику носа.

— Люка, не ображай хлопця. Краще передай капітану, що в селі є майстер, який полагодить човен, — втрутилася я.