Глава 4

Глава 4

Кожен день у морі зливався з попереднім, наче хвиля з хвилею. Ранок починався з миски варених овочів і жменьки сухарів, опівдні ми мали шмат хліба й тонкі скибки сушеного м’яса, а ввечері — густу кашу з давленого зерна, настояну на воді, знову з тим самим м’ясом. Їжа була простою, навіть убогою, та я навчилася сприймати її як частину подорожі. Вона була мов ритуал — повторення, що давало ілюзію стабільності серед невідомості.

Коли вітер був попутним і парус напинався, кожен займався своєю справою: хтось лагодив зброю, хтось кидав кості чи точив ножі. А коли море завмирало без подиху або вітер змінювався, всі сідали за весла. Тоді човен наповнювався ритмічним гуркотом, що нагадував биття серця. Я дивилася на ці руки, що без зупину тягнули дерев’яні держаки, і думала: скільки ще днів знадобиться, аби хтось із них вирішив, що моє серце варто зупинити.

На четвертий день Тіро й Люка також сіли за весла. Вони швидко знайшли спільну мову з рештою команди, і ми більше не сиділи осторонь, мов чужинці. Грали в ігри, розповідали казки. З’ясувалося, що Норк багато мандрував світом і збирав легенди з далеких земель. Його оповіді були такими яскравими, що я ловила себе на тому, як уважно слухаю. Я ховала цю зацікавленість під холодним поглядом, але всередині мене щось тремтіло — маленька іскра радості, якої я не мала від дитинства.

Стен і Асгард нічим себе не виказували: усміхалися, говорили приязно, виконували свою роботу без нарікань. Та їхня слухняність здавалася надто рівною, надто обережною. Тіро зумів дізнатися, що вони приєдналися до екіпажу зовсім недавно. Двоє воїнів із їхньої команди не змогли вирушити в дорогу, залишившись на островах. Занадто зручний збіг. Я позначила їх у думках як тінь, що йде за мною. Тінь завжди чекає слушного моменту.

Щоночі ми готувалися до можливого нападу. У моєму шатері на ліжку з ковдри складали силует людини — примарну подобу, яка мала обманути ворога. А я сама спала серед скринь, поставлених так, щоб у разі небезпеки легко залишити прихисток. Я навчилася лежати нерухомо й слухати кожен шурхіт, кожне скрипіння дошки. Мій сон був лише подобою сну, а тіло — напруженим луком, готовим розрядитися при першому ж знаку небезпеки.

Іноді, коли всі сміялися з чергової байки, я ловила себе на думці: «Яка крихка ця мить». Вони жартують, а я рахую удари серця Стена й Асгарда, чекаючи, коли їхні очі спалахнуть хижим світлом. Я усміхаюся, але всередині мене роїться буря — страх, злість і відчай змагаються за місце в моєму серці. Я мушу тримати маску. Бо варто їй тріснути — і мене зламають.

Давлене зерно вже добряче набридло всім, тож коли того вечора кашу подали з ароматними травами, які кухар відшукав серед запасів, усі зраділи. Чоловіки кинулися до їжі з подвоєним завзяттям, наче то була королівська страва.
Мені ж, як доньці правителя, завжди давали змогу вибрати інше, і цього разу я не бажала знову давитися густою кашею. Тож поклала собі прості нарізані овочі з сухарями — їжа була скромна, але свіжа й легка.

Надвечір небо потемніло, вітер посилився, і море почало злегка гойдати корабель. З кожним днем, наближаючись до берегів Фалгару, ночі ставали холоднішими, а води — повнішими риби.

— Пані… — я почула тихий голос і озирнулася. Люка простягав мені шматок хліба. — Ви геть замріялися. Візьміть.

— Люка, дякую, але тобі самому знадобляться сили, — відповіла я майже пошепки.

— Пані, я вже вдосталь наївся. А ви любите хліб, — не відступав він, і щоб не образити хлопця, я прийняла його дарунок.

Люка завжди ставився до мене, мов до молодшої сестри: підгодовував, захищав, пильнував. Коли ми тільки переселилися на дарований острів, він ходив за мною хвостиком, не залишав ні на мить. Його мати, проста служниця, загинула через інтриги моєї матері, і тоді я забрала хлопця з собою. Мені було всього сім років, але вже тоді я розуміла: потрібні вірні люди. Ті, що йдуть за тобою не заради вигоди, а за покликом серця. Я простягнула руку багатьом, хто потрапив у біду, і ті, хто повірив у мене, стали моїми справжніми людьми. Люка був серед перших.

— Пані, потрібно буде зняти шатро, — голос Норка повернув мене до теперішнього. Він завжди звертався лише тоді, коли треба було прийняти рішення. — Вітер здіймається. Вночі може налетіти шторм. Ви не заперечуєте?

— Звісно, ні. Робіть, що потрібно, — я ледь помітно кивнула. — Але я жодного разу не була в штормі… не знаю, як поводитися.

— Я вам розповім! — жваво підхопився один із близнюків, Ніко.

— Справляться й без тебе, — грізно перебив його командир. Хлопець знітився й тихо опустився на місце.

— Вам потрібно буде прив’язати себе до палуби й слухати накази командира Бірмінга, — додав Норк уже спокійнішим тоном. — Вони вмілі мореплавці. Збережуть вам життя.

Я кивнула, намагаючись зберегти звичну холодну маску. Та всередині в мені нуртувало — страх, цікавість і тривога злилися в єдине. Уперше я мала зустрітися віч-на-віч із силою моря.

Підготовка до шторму була швидкою й метушливою. Вітер рвав парус, наростав із кожною хвилиною, а серед чорних хмар вже спалахували білі блискавиці.
— Невже хтось розгнівав Перуна?..
— Дивись, скільки громовиків!
— Вітровики геть збожеволіли! — чулися вигуки з усіх боків.

Моряки металися по палубі: одні туго прив’язували вантаж, інші поспіхом складали весла, ще хтось намагався закріпити шатро. Лише я сиділа на лавці біля борту — міцно прив’язана до неї канатом, як безпорадна лялька серед хаосу.

Коли приготування завершилися, всі також зафіксували себе вздовж бортів, лиш капітан Бірмінга залишався стояти біля стерна — непохитний, наче сама скеля серед розбурханого моря.

— Що він робить?! — я з усіх сил намагалася перекричати рев вітру й гуркіт хвиль.

— Якщо є шанс уникнути зіткнення з хвилею — він це зробить! — крикнув Норк, але слова його заглушило наступне грімкотіння.