Глава 3

Глава 3

Вже чотирнадцятого березоля я стояла на пристані, вдивляючись прямісінько в очі одному з воїнів, яких надіслав батько «захищати» мене. Їхня присутність мала б дарувати впевненість, але, на жаль, усе було навпаки. Ці люди були віддані не мені, а йому.

Вже майже годину ми сперечалися з цим кремезним чоловіком. Я була певна: він із превеликим задоволенням закинув би мене на човен силоміць і закінчив цю розмову, якби не мій статус доньки правителя, який тримав його в рамках. Та ще п'ятеро воїнів, що стояли за моєю спиною.

— Пані, ви розумієте, що в нас повна команда, і провізія розрахована на певну кількість людей, — повторив він з тим самим відтінком втоми в голосі, що свідчив про звичність до таких суперечок.

— А ви розумієте, що я вам не довіряю? — уперто відказувала вкотре я.

— Якщо ми не відпливемо до обіду, то не дістанемося берегів у призначений час.

— То в чому проблема? — я навмисне говорила спокійно, хоча всередині закипала. — Ви залишаєте двох своїх і берете двох моїх людей. І ми відразу вирушаємо.

Я чудово розуміла, що навіть найвірніші мої воїни не зможуть захистити мене від цілої команди батькових, але принаймні в мене буде час діяти, якщо щось піде не так.

Чоловік з досадою провів долонями по обличчю й відвернувся. Я ж скористалася цим, щоб віддати наказ своїм. Підійшла до коней.

— Прямуйте в схрон. Зі мною залишаться Люка й Тіро. Вони зможуть мене захистити, — я випередила будь-які заперечення командира варти. — Ці двоє — найкращі. Решта — повертайтеся.

Короткий кивок командира був для мене мовчазним прощанням. З цими людьми зникала остання нитка, що пов’язувала мене з колишнім життям.

Кроки важкого взуття швидко наближалися. Я налаштувалася на новий раунд суперечки, але натомість почула згоду.

— Ваша взяла. Ваші люди пливуть з вами, — хрипко буркнув воїн. — Але спати вони будуть поруч із вами. Ніхто не хоче отримати ножа в спину.

Норк, не чекаючи відповіді, розвернувся й широким кроком попрямував на пристань, піднявся на човен і зник серед команди.

Я ще кілька секунд стояла, дивлячись йому в спину. Перша перемога — за мною. Ну що ж, почнемо цей нелегкий шлях.

Бірмінг був доглянутий так, ніби його готували не для звичайного плавання, а для прийому королівських гостей. Весь корпус — із гладеньких, щільно підігнаних дощок, дерево блищало, немов його щойно змастили свіжою олією. Мідні деталі на носі й бортах відливали теплим золотавим світлом, а парус — новенький, без жодної латки чи потертості — тріпотів від легкого морського вітру, як крило величезного птаха.

Батько справді постарався. Тут відчувалася його рука — кожна дрібниця говорила про те, що він хоче, аби корабель і все на ньому справили враження.

На борту мені відвели частину палуби, відгороджену легким дерев’яним каркасом, на якому натягнули щільну, світло-піщану тканину. Вона утворювала щось на зразок шатра — мій маленький острівець приватності серед відкритого моря. Усередині стояло вузьке, але зручне ліжко, застелене м’якими подушками та хутром, стіл з різьбленими ніжками та єдиний стілець, обшитий темно-червоним оксамитом.

Моя скриня з речами притулилася у кутку — поряд зі значно більшими, важчими скринями, набитими золотими прикрасами, срібним посудом, коштовними каменями. Біля них — тюки з розкішним хутром тварин, які водяться лише на наших спекотних північних островах, та обережно загорнуті у тканину сувої з рідкісними прянощами. Кожен предмет тут був свідченням нашого багатства й сили.

Це були не просто дари — це було послання. Батько завжди грав у великі ігри, і ця подорож була однією з його партій.

— Люка, лягай спати. Ти чергуватимеш вночі, — тихо сказала я. — Нам потрібно добре пильнувати.

Хлопець і не подумав сперечатися — лише коротко кивнув і вмостився між скринями так, щоб його не було видно, коли хтось заходить у шатро. Його постать зникла серед темних тіней і мішків, і вже за хвилину він дихав тихо, хоч я знала — він не спить, а тільки вдає, прислухаючись до кожного шурхоту.

Сидіти на місці я не бажала, тож вийшла прогулятися серед тих, кого батько надав мені в супровід.

Команду бірмінга я не розглядала, звичайні моряки. А от воїни яких приставив батько були цікавими.

Норк, капітан, був кремезним і смаглявим воїном із твердим поглядом. На його поясі висіли два коротких мечі, а на стегнах — кинджали з темними руків’ями, що свідчили про його причетність до воїнів Тмара. Чорне волосся, густе й хвилясте, він збирав у хвіст шкіряним шнурком. У його постаті було щось непорушне, мов камінь, що стримує хвилю. Він нагадував малюнки бога якому поклонявся.

Двоє братів-близнюків, Тіко і Ніко, навіть рухалися однаково, немов віддзеркалювали одне одного. За спинами в них були луки та стріли, зараз покладені поруч, щоб не заважали гребти. Їхні очі… Я зупинилася на мить, вдивляючись. Неймовірна синява, така яскрава, що, здавалося, могла засліпити. На тлі темного волосся їхній погляд притягував, мов глибоководна течія, в яку легко потрапити і неможливо вирватися. На луках були вирізьблені оберегові знаки Перуна.

Ще двоє чоловіків старшого віку трималися осторонь і навіть на знайомство відповіли здалеку. Та саме їх я остерігалася найбільше. Старший, Стен, був високим, худорлявим, із нервовими, швидко бігаючими очима, наче постійно когось шукав у натовпі. Молодший, Асгард, — низькуватий і дещо повнуватий, як для воїна, але його сокира на поясі була не для прикрас. Я зрозуміла це, коли він зняв її з гака й легко перекинув з руки в руку, перш ніж покласти поруч. У його рухах відчувалася небезпечна впевненість людини, що не раз проливала кров.

Було видно, що командир зі своїми людьми не раз ходили в плавання з командою бірмінга. Вони вправно ладнали з моряками, легко роблячи те що потрібно без команд капітана човна.

Моїх охоронців не кликали гребти — весла тримали воїни батька разом із командою корабля. Дерев’яні лопаті ритмічно розрізали воду, і хвилі, розбиваючись об борт, шепотіли щось своє, морське.