Глава 2

Глава 2

Вже наступного ранку я ховала синці на шиї під хустиною. Тканина ніжно торкалася до шкіри, але навіть від цього легкого доторку біль віддавав у горлі. Кожен ковток здавався різким ножем усередині. Батько не любив бачити наслідки своєї жорстокості — сліди нагадували йому про те, що він здатен втрачати контроль, а цього він терпіти не міг.

Якщо я хочу захистити ці землі, то мушу тримати себе в руках і не злити його надмірно.

— Повелителю, — я виконала глибокий традиційний поклон. Мій голос хрипів, кожне слово виривалося з зусиллям.

На диво, він не змусив мене чекати.

— Вставай і сідай за стіл, — його голос звучав серйозно, але без колишнього роздратування. — Немає часу грати з тобою в ігри. Я добре знаю, що ти вмієш це робити — довго і вправно. Натренувалася серед сатей. Тож кажи прямо свої умови, щоб ти виконала всі накази під час поїздки в Кальдор.

Його слова збили мене з пантелику. Це було вперше, коли він не загортав розмову у хитромудрі словесні пастки. Ми завжди говорили так, щоб одне одного не зрозуміти до кінця. Я приготувала цілу промову, але все розсипалося, мов сухе листя під ногами.

— У тебе все менше часу, — додав він, — через годину я покину твій гостинний дім і повернусь у Гальвік. А ти залишишся без нічого, якщо й далі мовчатимеш.

Останні слова повернули мене до тями.

— Захист земель та всіх жителів від будь-якого зазіхання, забезпечення життя в достатку. Жодна з ваших сатей чи їхні діти та люди не ступлять на ці землі, — я випалила все одним подихом, стискаючи пальці, щоб не тремтіли.

— І тоді ти виконаєш усе, що я накажу? — його погляд був гострим, як лезо.

— Так.

— Якщо порушиш нашу домовленість — ці землі перейдуть у мою власність.

— Які завдання ви хочете, щоб я виконала?

Він посміхнувся куточком губ, і в цій посмішці не було нічого людського.

— Після весілля ти повинна завагітніти… і вбити свого чоловіка. Після цього вся влада перейде до тебе. А я, як старший чоловік, стану при тобі хранителем корони, а згодом — і королем Фалгару.

Холод пройшовся по моїй спині. Невже він і справді так одержимий короною Фалгару?

— Не думаю, що радники просто чекатимуть, поки ви втілите свій план у життя.

— У мене є свої люди в раді. А ще всі твої дії скеровуватиме мій ставленик. Тож я знатиму все.

Хто ж той зрадник?

— Ви скажете мені, хто він? — я спробувала піти простим шляхом.

— Ні. Це знання тобі ні до чого, — він відкинувся на спинку крісла, не зводячи з мене очей. — Ця людина вірна мені і ніколи не зрадить.

— Вірна?… як зрадник, що продав свого короля? — все ж не втрималася.

Його погляд блиснув сталлю.

— Не зазнавайся. Я дозволив говорити прямо, а не висловлювати свою думку.

— Так, повелителю, — мені довелося опустити очі. Тепер я нічого не дізнаюся. — Коли мені вирушати?

— Через два дні човен чекатиме тебе на пристані. Після приїзду в Кальдор моя людина зв’яжеться з тобою і розповість, як діяти в замку. За матір не переживай, поки вона жива — про неї подбають.

Не сказавши більше й слова, він підвівся і пішов, а в мені залишився лише гіркий присмак майбутнього, яке вже не належало мені.

Мені потрібен був час на роздуми. Пройшовши через бокові двері, я вийшла в сад, де тихо дзюрчав фонтан і співали птахи, що прилетіли напитись свіжої води.

Тепер я вплетена в інтриги батька. Чим усе це для мене обернеться?

Таємничий ставленик… Хто він? Невже батькові вдалося переманити на свій бік того, хто має справжню владу при дворі Вальдхейму?

Сидячи під деревом, я спостерігала, як пташки п’ють воду з маленької чаші фонтану, купаються, а потім, насолодившись прохолодою, злітають у височінь. Якби і я могла так — просто полетіти кудись далеко, подалі від усього цього. Та спогад про матір повернув мене з мрій у реальність. Потрібно підготувати все до мого від’їзду.

І ще — продумати свою поведінку при дворі Кальдору. Ніхто не повинен здогадатися про справжню причину мого приїзду. Інакше я напевне залишусь без голови. Королі Фалгару відомі своєю швидкою розправою.

Будинок зустрів мене приємною прохолодою. Лише переступивши поріг, я відчула, наскільки спекотно надворі. Невже це літо буде таким же посушливим, як і попереднє? Невже ми чимось так сильно розгнівали Жардара, що він вирішив зажарити всіх нас?

Трохи охолодившись водою з кувшина, я повільно витерла краплі з обличчя, ніби намагаючись змити разом із ними і важкість думок. Переді мною, на столі, розкидані стоси паперів та сувоїв здавалися хаотичним відображенням мого життя — усе змішалося, і потрібно встигнути розібрати все, перш ніж усе піде шкереберть.

— За два дні я від’їжджаю, — сказала я керуючому, сідаючи в крісло в його кабінеті Я намагалася, щоб голос звучав рівно, хоч серце билося з кожним словом дедалі гучніше.

— Надовго, моя пані? — керуючий одразу відклав свої сувої, і його проникливий погляд, завжди спокійний і зважений, тепер наче пронизував мене наскрізь.

— Назавжди, — ледь чутно відповіла я, відчувши, як слова, мов каміння, лягають на груди. — Мене видають заміж у Фалгар. Відтепер усі турботи про землі та людей ляжуть на ваші плечі.

— Вітання… чи співчуття? — у його голосі звучала нотка гіркої іронії, але більше — тривога.

— Ще не вирішила, — криво всміхнулася я, намагаючись замаскувати свою гіркоту. — Віддайте наказ приготувати небагато речей. Лише найнеобхідніше. І… про всяк випадок — зберіть провізію та підберіть людей, які супроводжуватимуть мене.

Керуючий мовчав, але я відчувала, що він уже починає прораховувати кожен крок.

— Через два дні ми вирушимо до причалу. Але до того часу потрібно вивезти мою матір і всіх, хто забажає, у схрон. Та влаштувати прощання.

— Ви вважаєте, що хтось може наважитися…? — він примружився, і в його голосі прозвучала загроза тим, хто надумає.