Глава 1

Глава 1

Кожного разу, повертаючись із дому батька, я відчуваю виснаженість і порожнечу. Тяжка, напружена атмосфера того місця виснажує душу так само, як довга зимова ніч виснажує тіло. Усі сатеї батька — наче хижі птахи, що кружляють, виборюючи краще життя для себе та своїх доньок. Ті ж, хто ще носить дитя під серцем, — прагнуть убезпечити своє майбутнє, заздалегідь розставляючи пастки для інших.

Я — найстарша донька правителя Північних островів, Лока Торніра, і його першої сатеї, Юрфи. Моя мати довгий час була єдиною дружиною, аж поки не народила третього мертвого сина. Після мого народження кожна її дитина приходила в світ мертвою. Після третьої втрати в домі з’явилася ще одна сатея… а за нею — ще одна, і ще одна. З того часу я вчилася виживати серед цих жінок, наче серед вовчиць, готових розірвати суперницю.

Головне правило — ніколи не показувати своїх емоцій і не реагувати на їхні провокації. Бо все можна використати проти тебе.

Усі вони знали: я та моя мати стоїмо на їхньому шляху до посоха правителя. Найстарша дитина має право прийняти владу, якщо не народиться син — істинний спадкоємець крові.

Через це я маю деякі привілеї, і щоб не принижувати рід, батьку довелося подарувати мені окремий острів, де живуть лише вірні мені люди.

На острові зрадникам відома лише одна дорога — під меч палача.

Але поки ми жили в домі батька, я не змогла захистити матір. Вона занадто погрузла в інтригах і  її переграли. І це було ще одним приводом подарувати мені острів.

Зараз мати дуже слабка, майже весь час спить. Прокидається лиш на декілька годин. Одна з нових сатей отруїла її, та я так і не знайшла доказів її провини. Тому вона залишилася без покарання.

Цього разу все було як завжди — мати лежала, занурена у глибокий сон. Її обличчя, бліде, наче перший сніг, здавалося маскою мерця, а руки були крижаними. Я вже звикла до цих холодних рук і губ, що так рідко обіймали та цілували мене. Будь-хто інший вирішив би, що вона мертва. Але ледь вловимий подих при піднімав груди.

Я поцілувала її в лоба і пішла довгими кам’яними коридорами до своєї спальні. Кам'яні стіни дарували прохолоду, яка за межами стін настає лише з заходом сонця. Жадан злиться, так кажуть відміни. Тому сонце палить без жально.

Від Великого острову три дні дороги морем, за які я не відпочивала і тепер тіло просило спокою. Бочка з прісною водою змили втому та сіль.

Прісна вода в наших краях — справжнє благословення богів, і я дозволяю собі іноді ніжитися в бочці, хоч і знаю, що після мене в ній обов’язково скупаються кімнатні дівчата, а вже потім воду виливають на городик за будинком.

Тепер можна розслабитися й насолодитися кількома тижнями безтурботного життя — до наступної обов’язкової поїздки до батька. Сьогодні я дам собі відпочити, а вже завтра піду до конюшень. Учора мали привезти диких коней, і я не пробачу собі, якщо побачу їх останньою.

Завершивши купання я пішла в ліжко.

Ранок розпочався за планом: сніданок, конюшні, а далі — їзда верхи. Я завжди сама об’їжджала диких коней, що надходили на мої землі. Ми славилися кіньми — рідкісними, сильними й покірними лише своїм вершникам.

— Пані, приїхав гінець з дому, — голос Ларка, одного з конюхів, видав незвичну тривогу.

— Що трапилось? — я підняла голову від роботи, відчуваючи, як щось холодне стискає груди.

— Приїхав Правитель, пані.

Серце на мить зупинилося, а в очах потемніло. Я схопилася за дерев’яні дошки загону, щоб не впасти просто в пил під копита коня.

— Скільки часу минуло від його прибуття?

— Гінець каже, щойно побачив його верхи на коні — кинувся сюди.

— Отже, він уже близько години в домі… Сідлайте мені коня. Я повертаюся.

Ларк побіг до конюшні, а я завмерла, відчуваючи, як холод розливається по тілу. З моменту мого переїзду на цей острів батько жодного разу не навідувався. Він навіть не цікавився, як почувається мати.

І ось тепер — приїхав особисто.

Я зробила кілька глибоких видихів. Це завжди допомагало повернути рівновагу. Маска спокою й байдужості лягла на моє обличчя, приховуючи усе, що клекотіло в середині.

Працівники конюшні мимоволі сахалися від мене — такою вони мене ще не бачили.

— Дякую. Продовжуйте тренувати коней без мене, — коротко кинула я, приймаючи повоіддя.

Заскочивши в сідло, я одразу пустила коня в шалений галоп. Не можна змушувати батька чекати. Він цього терпіти не може.

На шлях я витратила всього десять хвилин, та кінь підо мною був весь у милі. Він ще не встиг повністю зупинитися, як я вже зіскочила на землю й майже бігом рушила до дверей дому.

На порозі стояв батько.

— Неперевершено, донько, — його голос змусив мене ледь не збитися з кроку. «Донькою» він називав мене востаннє ще в дитинстві. — Ти тішиш мене своїми навичками їзди верхи.

— Повелителю, — схилилася я, опустившись на коліна й низько припавши головою до землі. Це було звичне привітання — і звичне чекання дозволу підвестися. Він завжди тримав мене в поклоні довше, ніж інших. Бо я була єдиною, хто колись насмілився кинути йому виклик… і переміг.

— Підведись, — у його голосі вчувалося задоволення. — Донько, я приїхав із гарними новинами.

— Повелителю, вже сам ваш приїзд — це гарна новина, — я знала, що він любить лестощі, і бачила, як йому сподобались мої слова.

— Приємно це чути від тебе, — він трохи посміхнувся. — Але в мене для тебе зовсім інші новини.

Він замовк, вдивляючись у мої очі.

— Я знайшов тобі чоловіка.

На мить моя непохитність дала тріщину — і він це помітив, задоволено всміхнувшись. Та я швидко опанувала себе й знову сховала емоції за маскою спокою.

— І хто ж цей щасливець, якого ви вирішили обдарувати своєю милістю? — мій голос був рівним, хоча серце билося швидко.

Батько рушив у дім, і я пішла позаду, водночас чекаючи відповіді й не бажаючи її чути.