Розділ 1. Вирок долі.

 Ніч у селі Буджак ніколи не була просто темною. Вона вкутувала світ у ніжне смарагдове сяйво, ніби сама земля пам'ятала давні історії про кохання, втрати й долі, які не можна було змінити. 

 Саме такої ночі народилася Айбюке. 

 Кажуть, у Буджаку діти приходять у світ не випадково - кожна душа тут має свою дорогу ще до першого подиху новонародженого немовляти. І коли повитуха винесла немовля до матері, стара знахарка, що стояла в кутку, лише стиха промовила гагаузькою мовою:

-Bu kızın yolu başga olacak... ( У цієї дівчини буде інша дорога...)

 Мати тоді лише міцніше притиснула доньку до грудей. Вона не хотіла вірити в пророчість цих слів. 

 У Буджаку вірили у все: у сни, у знаки, у силу нічного неба. Тут жінки шепотіли стародавні заклинання на вітер, молоді дівчата і хлопці поважали слово старших, а діти зростали серед легенд, де любов завжди була сильнішою за страх - але ніколи не приходила без випробувань. 

 Айбюке росла саме серед таких історій. 

 Вона часто слухала, як старенькі бабусі розповідали про Хедерлез - весняне свято, яке може змінити дівочу долю всього за одну ніч.

 Айбюке чекала на свою долю, на свого судженого. В своїх мріях вона плекала надію: він от - от з'явиться в її житті. 

 Іноді їй снився сон.

 Темрява.

 Вітер.

 І силует хлопця, який стоїть далеко, але дивиться прямо на неї.

 Вона не бачила його обличчя.

 Але відчувала - він справжній.

-Доля ніколи не питає, - казала їй мати. - Вона приходить тоді, коли ти найменше готова.

 Айбюке лише мовчала. Бо десь глибоко всередині вона вже знала: її доля сама прийде до неї. І разом із нею - кохання, яке або врятує її... або зруйнує все, що вона мала. 

 Вона вміла слухати вітер, розуміти погляд і відчувати серцем те, що інші навіть не помічали. 

 А над Буджаком знову сходила ніч.

 Смарагдова. 

 Жива.

 І така, що про все знає більше, ніж люди.

 У Айбюке були очі кольору ночі - магнетичні, глибокі, з зеленим відблиском. Люди казали про них: "смарагдові". Її волосся спадало хвилями, як тінь, що ніжно обіймає плечі.

 Айбюке не боялася самотності. Вона боялася лише одного - життя без кохання. Бо в її душі воно вже жило. Невідоме, непізнане. 

 Іноді їй здавалося, що ніч говорить із нею.