♥️Розділ 1.♥️ Таємниця Мехрібан. ♥️

Пролог

  Ніч опустилася на село тихо, мов темна хустка на жіночі плечі. У вікнах згасали вогні, і лише місяць, круглий та уважний, стежив за подвір'ям батьківського дому Мехрібан. Вона стояла біля порога, стискаючи в руках край своєї блакитної шалі, і серце її билося нерівно - не від страху, а від вибору, який уже зробили за неї.

  Мехрібан - дівчина з таємничою східною красою. Її довге чорне, мов ніч волосся, м'якими хвилями спадало на плечі. Її очі великі, чорні, з глибоким, задумливим поглядом, у якому відчувалася і ніжність, і прихована сила. 

  Смаглява шкіра дівчини надавала їй особливого шарму, а її риси обличчя - витончені й гармонійні. На голові вона любила часто носити фіолетову чалму або зелений хіджаб, який підкреслював її загадковість. Рухи Мехрібан плавні, граційні, дивлячись на неї може здатися, ніби вона створена для тиші східних садів та зоряних ночей. Вперше побачивши її Айхан відразу ж закохався. 

  Доля звела її з Тургутом. Тургут - високий, стрункий юнак із благородною поставою. Його темне коротке волосся й трохи хвилясте, завжди охайно складене. Його очі глибокі, чорні, з уважним і водночас теплим поглядом, у якому легко читається рішучість і щирість. Його риси обличчя чіткі: рівний ніс, вирізані вилиці, тверда лінія підборіддя. Його усмішка стримана, але щира, здатна миттєво розтопити будь-яку мовчанку. Тургут завжди рухається впевнено, але без різкості - у кожному жесті відчувається внутрішня сила та шляхетність. 

  Кроки пролунали зненацька. Чоловіча тінь виринула з темряви, рішуча й нетерпляча. Айхан прийшов не просити. Він прийшов забрати. Так веліли звичаї, так нашіптувала ніч, так вирішила чужа воля. Його рука була міцною, слова - короткими, а в його очах горіла впевненість того, хто вважає, що долю можна взяти силою.

  Мехрібан не кричала. Її мовчання було глибшим за будь-який крик. Бо в цю мить вона думала не про свою матір, яка тихо собі спала за стіною, і не про свого батька, чия честь буде спаплюжена. Мехрібан думала про іншого - про того, чиє ім'я уже давно жило в її серці, як таємна молитва, яку не можна вимовити вголос.

  Коли ворота рипнули й ніч поглинула її постать, здавалося, що все вже вирішено. Але доля не любить поспіху. Вона плете свої інтриги повільно, з болем та випробуваннями, відкриваючи всю правду не одразу.

  Так почалася історія Мехрібан - історія кохання, викраденого серед ночі, і таємниці, яка змінить не одну людську долю.

  Цю книгу з любов'ю присв'ячую вам мої любі читачі! 

  Нехай ці сторінки стануть тихою дорогою між серцем і долею, де кожне слово - подих, кожен рядок - сповідь.

  Хай історія Мехрібан торкнеться вашої душі, навчить слухати тишу, вірити в любов й берегти те, що не має ціни - справжні почуття і світло людського серця. ♥️

  Ніч повільно опускалася на село, загортаючи батьківський дім Мехрібан у темну, важку тишу. Лише місяць, тонкий та блідий, ковзав небом, немов німий свідок того, що мало статися. Вітер хитав старі горіхи у дворі, і їхнє листя шелестіло давні слова - про долю, про страх та про кохання, яке не питає дозволу.

  Мехрібан сиділа біля вікна своєї кімнати, притуливши своє чоло до холодного скла. Її серце билося нерівно, ніби відчувало якусь небезпеку. Вона не спала вже кілька ночей поспіль,бо її думки про власне майбутнє вже стали їй тягарем. Її батько Тугай вже давно вирішив її долю - вона мала стати дружиною чоловіка, якого не кохала, але поважала його заради честі її родини. Так було заведено, і ніхто не питав її згоди. 

  Та в глибині душі Мехрібан жила інша правда. Вона кохала іншого - тихо, заборонено, без жодної надії. Його ім'я Мехрібан вимовляла лише подумки, боячись, що стіни почують її і зрадять. Це кохання було її таємницею, її гріхом і її єдиним світлом.

  Раптом з двору долинув тихий свист - умовний знак. Мехрібан здригнулася. Вона знала,хто це. Серце її стиснулося від страху, але її ноги самі понесли до дверей. За мить темна постать з'явилася під її вікном.

  - Мехрібан, - прошепотів чоловічий голос. - Час настав. Я заберу тебе. Ти станеш моєю дружиною.

  Мехрібан мовчала. Ці слова не були для неї порятунком. Вони радше звучали як вирок. Вона не кохала його. Він був упевнений, рішучий, і вважав, що краде її заради честі, заради правильного шлюбу, заради традицій.

- Я не можу... - ледве чутно відповіла вона, але її голос загубився в нічному повітрі. 

  Та його руки вже торкнулися її зап'ясть. Мехрібан озирнулася востаннє на свою кімнату - на килим, вишитий її матір'ю, на тінь ікон у кутку, на її дитинство, яке залишилося далеко позаду. Сльоза скотилася її щокою, але вона не видала ні звуку.

  Коли ворота зачинилися за ними, у серці Мехрібан народилася клятва. Вона піде цим шляхом, але її душа не скориться. Бо справжня таємниця Мехрібан полягала не в тому, що її викрали тієї ночі. А в тому, що її серце вже належало іншому - і жодна сила не могла це змінити. ♥️

  Мехрібан виросла у великому будинку, де слова старших були законом, а очі рідних завжди стежили за кожним її кроком. Вона знала, що її роль - слухняна дівчина, яка мовчить, коли потрібно, і не питає зайвого. Та всередині неї горіло інше життя - тихе, але невмируще. Це було життя її серця, яке належало Тургуту. 

  Тургут був зовсім іншим, він помітно відрізнявся від тих, кого Мехрібан бачила щодня. Він не вимірював ціну життя зручностями та правилами, він жив у своїх думках, сповнених мрій та надій. Його присутність завжди приносила Мехрібан радість, навіть коли він був не багатослівний з нею. Вони зустрічалися біля місцевого джерела, де вода дзвеніла як маленький дзвіночок у їхніх серцях. Кожен погляд, кожне випадковий доторк їхніх пальців говорили більше, ніж могли б слова. 

  Але їхнє кохання було тихим і таємним, бо світ навколо не розумів його значення. Мехрібан відчувала страх, що їхнє кохання може стати небезпекою для них обох. І все ж її серце відмовлялося мовчати. Вона знало, що справжнє кохання - це те, що дає життя, навіть якщо за нього доведеться платити власним болем.