Розділ 15

Дні зливалися один в один, мов безупинний потік піску крізь пальці. Останні два тижні перед заручинами стали для мене суцільною метушнею, де не було місця ні для відпочинку, ні для власних думок. Палац, що зазвичай здавався мені величним і впевненим, тепер перетворився на суцільний вир метушні й нескінченних приготувань.

Разом із матір’ю та дружинами батька я приміряла нову сукню, розкішну, вишиту золотом і перлами. Віддзеркалення у дзеркалі було немов чуже: принцеса у блискучому вбранні, а в очах пустка й тривога. Дружини мого батька, що завжди змагалися між собою у впливі, тепер об’єдналися, щоб докладно розпланувати кожну дрібницю майбутнього бенкету. Їхні голоси плелися в одну нескінченну нитку наказів і вимог, які віддаляли мене від себе самої.

Палац готували, наче до великої битви: слуги, кухарі, прибиральниці рухалися як злагоджений механізм, і я сама ставала лише частиною цього механізму. Служниці навколо не залишали мене на мить. Мені не було куди подітися, навіть погляд відвести було ні від чого, постійно під наглядом, в облозі.

Але де ж був він? Касим. Його образ не залишав моїх думок, наче тихий відгомін у гучному залі. Я шукала його у саду, сподіваючись побачити, хоч на мить, те знайоме обличчя, що вміло читати мої найпотаємніші думки без слів. Але сад був пустий, ніби й сам забув про його присутність.

Я чекала на зустріч у коридорах палацу, на випадковий дотик плеча чи погляд, що пролунає в мовчанні. Та його там не було. Лише тінь, що зникала за поворотом, і запах мускусу, що залишався після проходу охоронців. Усі ці відсутні моменти були важчими за слова.

Відчай проникав у мене все глибше, та серце не дозволяло мовчати. Я вирішила хитрувати, знала, що зможу знайти Касима біля батька. Тож я зібралася з усією волею, спритно проскочила повз прислугу і тихо, майже безшумно, пройшла коридорами палацу.

Я увійшла до батькової зали з тією обережністю, з якою в дитинстві ступала босими ногами по мармуровій підлозі, наче чужа у власному домі. Погляд еміра ковзнув у мій бік із легким здивуванням, але без холодності. Його обличчя з кожним роком ставало суворішим, проте сьогодні він виглядав спокійним, майже розслабленим. Я привіталася, як личило, і зробила кілька кроків уперед.

Касим стояв ліворуч, трохи осторонь, мов тінь, мов щит. Високий, мовчазний, небезпечний. Його присутність відчувалася ще до того, як я наважилася глянути в його бік. Але я знала, що він дивиться. Я відчувала це шкірою, подихом, серцем. І саме це змушувало мою спину триматися пряміше, голос звучати впевненіше.

— Батьку, — почала я тихо. — Я хотіла пересвідчитися чи у вас все добре. Мати нервує, і… мені здається, вона надто хвилюється через приїзд гостей.

— Твоя мати завжди хвилюється, коли справа стосується протоколу, — буркнув емір, клацнувши чотками між пальцями. — Але я радий, що ти переймаєшся. Це означає, що ти дорослішаєш.

Я кивнула. Мої слова були порожнім приводом. Я не мала чого обговорювати у палаці все працювало як годинниковий механізм. Я просто хотіла бути тут. Бути ближче до Касима.

На мить наважилася глянути вбік. Його очі вже були на мені: темні, глибокі, насторожені, але в них жевріло щось тепле. Я не встигла відвести погляд, хоч мала б. Я дозволила собі мить слабкості, мить мовчазного визнання, і ця мить полонила мене повністю.

Його погляд обпалив. Уперше за всі ці дні я не була одна. Уперше мене бачили. Я знала: якщо скажу щось вголос, мій голос зрадить мене, затремтить від емоцій, які не мали права існувати.

Батько питав як мої справи. Чим я зараз займаюся, як готуюся до заручин. Я відповідала те, що йому хотілося чути. Тому і бачила посмішку. Казала, що втомилася від метушні, що панує в палаці. Він розуміюче кивнув.

— Цього вечора, — мовила я, звертаючись до батька, але дивлячись не на нього, — я хотіла б трохи прогулятись у саду. Сама. Це… заспокоює.

Батько кивнув відсторонено, не надавши значення дрібниці.

— Добре. Після вечері тебе ніхто не турбуватиме.

Я пустила погляд. Сподівалася, що цього досить. Що Касим почув. Зрозумів. Що за цими словами, сказаними на публіку, ховається щось більше.

Знову кинула несміливий погляд, короткий, обережний. Його обличчя залишалося незворушним, та в очах я помітила щось сховане. Касим не кивнув. Не посміхнувся. Лише злегка змінив положення рук за спиною, жест, непомітний для стороннього. Але я побачила. І цього було досить.

Я кивнула батькові й повільно рушила до виходу, намагаючись не озиратися, щоб себе не видати. Та в мені все палало: груди стискало, пальці тремтіли. Я залишила кімнату з трепетом у серці, якого не відчувала ніколи раніше. І, попри всі заборони, знала: Касим прийде.

***

Вечір опустився на палац. Я рахувала хвилини, ніби це мало значення. Хвилини до того, як сонце сховається за дахами, і небо набуде того кольору, що змушує серце стискатися без причини.

У моїх руках тремтіла тонка тканина абаї. Я перебрала кілька, та, що прикрашена золотими нитками, була занадто урочистою. Інша надто скромна. Зупинилася на блакитній з тонкими срібними візерунками, делікатній, мов подих. 

Перед дзеркалом я довго розчісувала волосся, не знаючи, чи залишити його схованим, чи дозволити кільком пасмам вибитися з-під шовкової хустки. Урешті зупинилася на компромісі. Обличчя прикрила легким макіяжем, не яскравим, а достатнім, щоб очі виглядали глибшими, а губи, мов після дотику граната.