Розділ 14

Я виїхав ще до світанку. Відпрошуватися не довелось, сьогодні у мене вихідний. Один день без рацій, без камер, без поглядів, що завжди ковзають по мені, колишньому спецпризначенцю. Я просто сів за кермо старого джипа й рушив на північний захід, за межі столиці, туди, де не було ані палаців, ані людей.

Пісок змінював колір, доки сонце прокидалось: спершу він був холодно-сірим, потім золотистим, а згодом заяскравів сліпучою білизною, в якій губилися орієнтири. Але я знав, куди їхав. Місце, яке не значилось на мапах. Кам’янистий виступ над ущелиною, з якого відкривався погляд на мовчазну пустелю. Там не було нічого. І саме це я шукав.

Я заглушив двигун, вийшов. Вітер торкався шкіри, обпаленої сонцем, приносячи із собою тишу, яку не могли зруйнувати навіть спогади. Але тільки на хвилину.

Сів на камінь і нахилив голову, заплющивши очі.

Вибух. Пісок, що рвався в обличчя, гарячий метал, що розлітався в повітрі. Чиїсь крики. Моє ім’я. Потім тиша. І знову постріли, стукіт серця в скронях, стиснутий спусковий гачок. Запах чужої крові.

Я вдихнув повільно, крізь зуби.

Це був не один бій. Це були роки. Місії, з яких ми поверталися не всі. Міста, де не залишилось нічого, крім пилу. І я чомусь живий. 

У кожному з тих фрагментів я був точним, зібраним, відданим. Але що більше часу минає, тим частіше запитую себе: чому? Для кого?

Я розплющив очі. Пустеля переді мною лежала, як відкрита книга без слів. Мені подобалась ця безмовність. У ній не було питань. У ній не було Ясмін.

Згадав, як вона сміялась, розгорнувши руки, ніби хотіла піднятись над усім, що її стримувало. Легка, жива, справжня. А я не сміявся. Лише дивився, поки вона не опустила руки. І не спитала, чому я такий мовчазний.

Я не вмів розповідати про війну. Про себе. Про те, що залишив там, за кордоном. У горах, у нічних операціях, у поглядах побратимів, яких уже немає. Я не міг сказати їй, що біль у грудях не від ревнощів, не від забороненого почуття. А від того, що я вже ніколи не стану цілим. І що любов – це розкіш, яку я собі не дозволяю.

Пісок скрипів під ногами. Я встав, зробив кілька кроків до краю урвища. Внизу було порожньо. Ніби світ теж хотів забути все, що тут було. Я хотів бути схожим на цей краєвид сухим, незламним, мовчазним.

Я рушив далі, не маючи чіткого плану, лише відчуття, що дорога сама підкаже, куди їхати. Асфальт поступово змінився на гравій, а за ним  на пісок і каміння. Я опинився в невеликому селищі, яке було наче з іншої епохи, з вузькими вуличками, де час наче зупинився, і людським гамором, що лунав звідусіль.

Вийшовши з джипа, я крокував між прилавками ринку, намагаючись відволіктися від важких думок, що не давали мені спокою. Сліди війни й минулого вже не здавалися такими гострими, коли поряд була простота і буденність.

Мої очі зупинилися на лавці, заставленій різноманітними прикрасами: намистами, кільцями, браслетами, всі вони виглядали скромно, але з душею. Серед цих дрібничок мою увагу привернула невелика брошка у формі троянди, тонка, з вигравіюваними пелюстками, виконана зі срібла. Вона здавалась незначною, але чомусь в ній було щось особливе: тендітність і водночас сила.

Я взяв її в руку, відчув холод металу й уявив ту, кому вона могла б належати. Моя думка відразу повернулась до Ясмін, принцеси, якій не варто було б обмежуватись нічим меншим, ніж усіма багатствами світу. Вона заслуговувала на свободу, на вибір, на життя, вільне від кайданів титулів і обов’язків.

Поки я повертався до машини, брошка тихо брязкала у моїй руці, ніби промовляючи: «Вона варта більшого».

***

Повернувся до палацу під вечір, коли повітря над містом ще зберігало денне тепло, але небо вже поволі тьмяніло, готуючись до ночі. В’їжджаючи на територію резиденції, я зупинився на кілька хвилин у машині, не тому, що мав справи, а тому, що не хотів повертатися в тишу, де знову залишусь сам зі своїми думками.

Я пройшов крізь тінь високих арок і мовчазних стін, попрямував до саду. Це місце завжди дарувало хоч трохи спокою. Тут усе було нерухоме: статуї, вода у фонтані, дерева, що майже не ворушилися у вечірньому повітрі. І все ж сад жив, дихав спогадами, які я не міг вигнати.

Я сів на лаву біля старого фікуса. У долоні крутив ту саму брошку, срібну троянду, яка сьогодні чомусь закарбувалась у моїй пам’яті. Цей простий шматок металу знову змусив мене згадати ту, що була занадто далекою, щоб належати мені, і занадто живою, щоб її забути.

Підняв очі на знайомий балкон, той, з якого Ясмін іноді дивилася на сад, не помічаючи, що я тут. Можливо, просто вона не подавала знаку. Скільки разів я ловив себе на тому, що чекаю саме цієї миті: її постать у білому, тінь від волосся на обличчі, її мовчання, що звучало гучніше, ніж будь-які слова.

Та цього вечора вона не з’явилась.

Я чекав. Довше, ніж мав би. Іще трохи… Іще одну мить. Але балкон залишався порожнім. Лише мерехтіння ламп під дахом, лише тиша, яка все більше нагадувала про межі, які я не мав права перетинати.

З тугою у грудях я підвівся. Сховав брошку в кишеню, туди, де вона не колола очей, але залишалась ближче до серця. Кроки луною відбивались по кам’яній доріжці. Я йшов у темряву палацу, знаючи, що ніч не принесе полегшення. Але навіть без присутності принцеси, я ніс у собі слід, пам'ять про погляд, який, можливо, ще колись впаде з того балкону. На мене. На людину, яка не мала права сподіватися.