Розділ 13

У палаці завжди панувала тиша, яка насправді не була тишею. Вона наповнена поглядами, плітками, тінями слів, що зависають у повітрі після того, як жінки перестають посміхатись. Тут говорять пошепки, але чують усе.

Я виросла серед цієї тиші. Між трьома жінками, кожна з яких мала своє місце, свою вагу й свою гру.

Перша дружина мого батька – шейха Хадіджа, завжди носила золото важке, як її слова. Вона не кричить, бо їй це не потрібно. Варто лише погляду і служниці схиляють голови нижче. Її обличчя завжди спокійне, мов мармур. Вона не обіймає дітей, вона формує їх. Шахід і Фаріс – її сини. І обоє виросли під її владним поглядом.

Шахід не говорить зайвого, але в його мовчанні завжди криється загроза. Кажуть, він давно будує щось своє. Політичну мережу, підтримку, силу. Він вважає, що трон йому належить. Бо його мати – Хадіджа. А мати у нас тут більше, ніж жінка. Вона – корінь.

Фаріс інший. Чесний до болю, воїн, якого бояться більше, ніж поважають. Але він слухає батька. І, здається, щиро вірить у його правління.

Друга дружина – шейха Нура, м’яка на вигляд, але її посмішка – маска, а голос – зброя. Здається лояльною, бо їй вигідно бути такою. Її син Тарік мій близький друг. Ми разом росли, читали книги, сперечались про світ. Він інакший, європейський. Навіть у поглядах на життя. Але глибоко всередині він усе ще частина системи. Син жінки, яка вміє чекати.

А моя мати – Ламіса... Вона була наймолодшою з них. Її не обрали заради сили клану, не заради політики. Вона з’явилась, мов весняна квітка серед каменю, гарна, але неготова до пустелі, в яку її кинули. Вона не мала ваги при дворі, не мала жорсткої спини, не мала союзників. Вона просто любила батька. І жила його ласкою.

Я довго не могла пробачити їй слабкість. Її схилений погляд, її мовчання за столом, її втечу в молитви замість того, щоб захищати себе, нас, мене. Вона не боролась, коли Хадіджа забирала голос. Вона не говорила, коли Нура насміхалась словами, загорнутими в солодку обгортку.

Але я – не вона.

Я не опущу очі. Не закушую губу, коли говорю. І не чекаю ласки.

У цьому світі вважають, що все вирішують чоловіки. Але я виросла серед жінок, які правлять без корони. Я бачила, як слова Хадіджі змінюють рішення еміра. Як мовчання Нури змушує людей вагатися. Як навіть моя тиха мати здатна зупинити бурю одним поглядом, коли хтось поранить її доньку.

Та в мені живе щось інше. Не тиша, а вогонь. Мій голос може бути м’яким, але не слабким. Моя спина пряма. І навіть якщо я не маю влади, як Хадіджа, і не вмію маніпулювати, як Нура, я маю те, чого вони не помічають: справжнє відчуття, що світ не має права вирішувати за мене.

Мене народила найслабша з дружин. Але я не слабка.

***

Я зайшла до покоїв без стуку. Мама сиділа біля вікна, у легкому світлому хіджабі, що м’яко огортав її плечі. Вона тримала у руках чотки й мовчки перебирала намистини, наче кожна з них знімала з неї тривогу.

— Ти не спиш? — спитала я тихо, хоча відповідь була очевидна.

Мати злегка посміхнулася й відклала чотки.

— Ти теж, доню.

Я сіла навпроти неї. Мовчала хвилину чи дві. Слухала, як ніч розтягується за стінами, як цокає годинник, і як ніщо не глушить мій внутрішній біль.

— Мамо, — сказала я, не дивлячись у її очі. — Як ти змогла покохати батька?

Мама не одразу відповіла. Зітхнула. Знову взяла чотки в руки, ніби вони допоможуть знайти правильні слова.

— Я вийшла за нього, коли мені було вісімнадцять, — почала вона, спокійно. — Мені сказали, що це честь. Що я обрана. Я навіть не встигла злякатися, бо все відбулося так швидко.

Вона зробила ковток чаю, який вже встиг охолонути, але навіть це зробила гідно, з тією мовчазною гідністю, яку я в ній завжди відчувала.

— Перший рік я була тінню. Хадіджа дивилась на мене, як на зайву прикрасу в кімнаті, яку можна винести, коли набридне. Нура, як на нову іграшку, з якої вона ще не зрозуміла, сміятись чи шкодувати. А твій батько... — її голос став м’якшим, — був далекий. Важливіший за нас усіх. Але іноді, ввечері, коли я мовчки сиділа біля нього, він питав: «Тобі тут добре?». І я відповідала: «Так», хоча тоді це була неправда.

Я дивилася на її обличчя, на тонкі зморшки біля очей, на тінь колишньої краси, яка нікуди не зникла, просто стала глибшою.

— І що змінилося? — прошепотіла я.

— Я навчилася не чекати любові. А просто бути. І поступово... я почала бачити у твоєму батьку не еміра, не чоловіка інших жінок, а людину. Вразливу, втомлену, іноді м’яку. І тоді прийшло щось схоже на любов. Спокійне, як річка. Без бурі. Без полум’я. Але справжнє.

Я мовчала.

Це було так не схоже на те, чого я прагнула.

— А ти хочеш бурю, Ясмін, — сказала мама, дивлячись мені в очі. — Ти ніколи не змогла б бути тишею, як я. Ти – не я.

Я відчула, як у грудях стискається.

— Я намагаюсь зрозуміти. Але коли я стою поруч із Марваном... — я замовкла, шукаючи слова. — Я не відчуваю нічого.

Мама взяла мою руку.