Розділ 12

Цей день видався важким. І не через спеку, а через те, що я мусив стояти поруч і мовчки дивитися.

Я охороняв правлячу родину під час зустрічі принцеси Ясмін і шейха Марвана. Робота, як робота: тримати поставу, сканувати кожен рух, контролювати простір. Та сьогодні щось у мені не витримувало. Тріщало.

Ясмін стояла навпроти свого нареченого, гордо, без тіні слабкості. У її поставі не було покори. Лише витонченість і стриманість. Немов гостра шибка скла, прозора, але здатна порізати. Справжня принцеса. Така, що не схиляється навіть перед вироком долі.

І я... захоплювався нею. До болю в грудях. Та водночас не міг більше дивитися, коли її долоня, така ніжна, лежала в чужій руці.

Я тримався. До самого вечора. Не кліпав, не зраджував себе жодним порухом. Але коли почув дозволене: «Можеш іти», відчув, як усе напруження з мене зійшло разом із коротким, важким видихом.

До себе не поспішав. Не міг. Пішов навмання. Ноги самі несли, без мети. І коли зрозумів, де опинився, навколо вже пахло сіном і теплом живих тіл. Конюшня. Тиша. Спокій. Жодного «ваша високосте». Жодних прикритих поглядів. Лише я. І думки, які вже не вдавалося втихомирити.

Я зупинився на порозі. У напівтемряві манежу спершу побачив лише рух, плавний, мов хвиля. А потім її.

Посеред манежу стояла Ясмін. Її долоня ковзала по сріблястій гриві білого жеребця. Вона схилилася до нього, обійнявши за шию, і щось шепотіла йому на вухо. Кінь стояв спокійно, як зачарований. І я розумів його.

На принцесі усе ще була та сама сукня, блискуча, урочиста, надто важка для такої пізньої години. А діадема в волоссі світилася навіть у півмороку, як символ чогось недосяжного.

Мені раптом стало соромно. За те, що побачив Ясмін такою щирою. Не для публіки, не для гостей. Тихою і водночас живою.

Я зробив півкроку назад. Збирався вийти, не видаючи присутності. Хотів залишити принцесу наодинці з тим, що вона не могла сказати нікому. Але…

— Не йди.

Я застиг. 

— Його звати Самір, — сказала Ясмін, обіймаючи білого жеребця за шию. — Ми разом із дитинства. Він знає все. І страх, і сором, і радість. Тільки він завжди слухає, навіть коли мовчу.

Зробив кілька кроків уперед. Повільно, обережно, наче боявся злякати не коня, а її.

— Можна? — запитав я, поглядом вказуючи на тварину.

Ясмін кивнула. Ледь помітно, але я побачив. І підійшов ближче. Поставив руку на гриву поруч із її рукою. Між нами залишалося всього кілька міліметрів. І цих міліметрів було досить, щоб у грудях загуділо.

Самір повів вухом, але не зрушив з місця. Він довіряв своїй господарці. А тепер дозволив і мені.

— Він відчуває серце, — тихо мовила Ясмін. — Як пульсує. Як стискається, коли боляче. Саме тому я приходила до нього після кожного скандалу при дворі. Після кожної втрати.

— А сьогодні? — мій голос звучав хрипко. — Сьогодні ви теж втратили?

Принцеса подивилася на мене. Прямо, без маски. Цей погляд мав силу, від якої хотілося впасти навколішки.

— Сьогодні я втратила себе, Касиме. І хочу хоч на мить згадати, ким була.

Я не мав права торкнутись її руки. Але дихання моє збилось, коли кінчики наших пальців ледь, зовсім ледь, зіткнулися. Мить і я відступив. Бо навіть мріяти про неї було заборонено.

Та я вже мріяв.

Ясмін не забрала руки. Її пальці лишалися на гриві Саміра, розслаблені, мов забули, що світ за межами цієї стайні досі існує. Тиша між нами була глибшою за ніч у пустелі. У ній не треба було слів, бо усе вже сказано: дотиком, поглядом, зітханням, яке ховалося в тіні її грудей.

— Інколи, — прошепотіла дівчина, — мені здається, що Самір – єдина істота, якій я можу дозволити себе обійняти.

Я дивився, як її плечі ледь здригаються від глибокого подиху. Сукня на ній була з іншого світу, шита не для конюшень, а для тронних зал. Але саме тут, у пилюці, біля теплого тіла коня, вона здавалася справжньою. Без золота на шиї, без печатки принцеси на чолі. Лише жінкою. Лише Ясмін.

— А якби я попросив дозволу? — запитав, сам не вірячи, що мовлю це. Голос мій тремтів, хоч тіло стояло рівно, як годиться охоронцеві.

Принцеса не здивувалась. Лише повернула голову трохи вбік, щоб поглянути на мене. Близько. Небезпечно близько.

— Ти не просиш, Касиме. Ти мовчиш. Але у твоєму мовчанні більше, ніж у всіх гучних обіцянках.

Мої пальці знову завмерли поруч із її. І знову не торкнулися. Та між нами більше не було повітря. Лише напруга. Та сама, солодка, гостра, яка стискає груди й не дає вдихнути на повну.

— Мені ніколи не буде дозволено навіть доторкнутися до вас, — прошепотів я. — Але якщо хочете... я стоятиму ось так. Поруч. Навіть якщо між нами цілий світ.

Ясмін заплющила очі. І в ту мить, коли вітер пройшовся гривою Саміра, вона знову прошепотіла:

— Я хочу, щоб хоч хтось не боявся бути поруч.

І я залишився. Не як охоронець. Не як слуга. Не як чоловік, якого їй ніколи не дозволять любити. А як той, хто мовчки стає за неї стіною, навіть коли сам ламається зсередини.