Розділ 11

У палаці неслися кроки, шурхотіли шовки, гортались сторінки сценаріїв. Усе навколо пахло пахощами, тривогою та інтригами. Персонал зранку метушився, натираючи до блиску мармурові підлоги та поліруючи вази, більші за них самих. Усі розмовляли півголосом, але з тією напругою, яка свідчила, що сьогодні палац дихає лише однією подією: прибуттям мого майбутнього нареченого.

Мене розбудили ще до світанку. Хтось лагідно, але вперто, постукав у двері. І ще не встигла я розплющити очі, як кімната наповнилася жіночими голосами, ароматами олій, цокотом металевих браслетів і перешіптуваннями.

Дружини батька, усі три, зібралися в моїх покоях, мов троє важливих фігур на шаховій дошці, кожна з яких хотіла переконатися, що я буду виглядати належно. Не для себе. Не для нього. А для їхнього роду, для честі, для країни.

Перша дружина, Хадіджа, як завжди стримана, мовчки спостерігала, як служниці накладають мені маски на обличчя і змащують волосся парфумованими оліями. Її темні очі ковзали по мені з холодною зваженістю. Друга дружина, Нура, наполягала, щоб хна на моїх долонях була у візерунках, які притаманні її клану: складних, витончених, символічних. А третя, Ламіса, моя мати, стояла осторонь. Її пальці мимоволі стискали рукав абаї, погляд блукав між жінками, а серце, здавалось, билося так голосно, що його можна було почути.

«Ти – донька еміра. Ти маєш бути гідною», — повторювала Нура, мов мантру, поправляючи мені сережки. Мені хотілося сказати, що я вже втомилася бути гідною. Що я вже стільки років намагаюсь відповідати очікуванням, що забула, хто я насправді. Але я мовчала. Як і завжди.

Моє волосся вкладали довго, обережно, з усіма тонкощами, з урахуванням традицій і статусу. Мене вдягли в сукню з важкої парчі, вишиту вручну золотими нитками. Кожен її сантиметр був витвором мистецтва. Я відчувала, як під вагою тканини мені важко дихати. Але це було не через одяг.

Покої наповнились жінками з клану мого батька. Всі говорили, ніби співали, голоси зливалися в одне єдине дзижчання. Хтось вказував на мої браслети, інша на пояс. Всі хотіли вкласти в мене своє бачення принцеси, майбутньої дружини. Я ж була мов глина в їхніх руках.

Коли принесли прикраси, моє терпіння луснуло. Хустка, діадема, сережки, намисто, все блищало настільки, що у дзеркалі відбивалася не я, а чужа версія принцеси. Всі ці прикраси коштували більше, ніж свобода цілого міста. І водночас менше, ніж мій голос.

«Тобі пасує», — хтось прошепотів. Я кивнула, хоча не почула себе в цих словах.

У дзеркалі я бачила гарну дівчину. Величну. Зовні ідеальну. Але її очі, мої очі, здавались порожніми. Я дивилася на себе і не могла впізнати ту, хто лише вчора вночі сміялася з Касимом, стоячи під зорями, босоніж, із хлібом у руці.

Ця дівчина в дзеркалі була не вільною. Вона була підготовленою, навченою, призначеною. Вона не належала собі. Як і її тіло, її голос, її життя.

У палаці готували великі килими для вітальні. Слуг наказали нести керамічні глеки з пахощами. Десь унизу я почула глухі удари барабанів, сигнал, що гість вже майже на під’їзді. 

«Зосередься, Ясмін, — сказала мати, м’яко, майже пошепки. — Ти маєш бути спокійною. Гідною».

Я зітхнула. Я була і гідною, і мовчазною, і красивою. Але чужою. Навіть сама собі.

Моє серце билося ритмом, який не належав цій урочистій події. Воно стукало у грудях з надією, що цей день якось мине. Що я знову опинюся на тій самій вулиці з кавою, сміхом і вітром у волоссі.

Але сьогодні мене вдягають не для мрій. Сьогодні я – фігура на дошці. І хід за батьком.

***

Марван стояв переді мною, як справжній шейх: гордий, упевнений у собі, розкішно вбраний у біле, з вишитим золотом бурнусом, що підкреслював його високий статус. Його чорне волосся було ідеально зачесане, на зап’ястках блищали годинники, за які мої служниці б молилися. Його голос був глибоким, слова чітко зважені, звернені до мене з привітністю, майже зніженістю, як личить майбутньому чоловікові.

Я слухала. Кивала. Посміхалася. Усе згідно з протоколом.

Та всередині мене пустка. Жодного тремтіння, жодної цікавості, ані навіть роздратування. Просто порожнеча. Як звук, який не доходить до слуху. Я стояла перед ним, мов ваза, наповнена тільки тим, що від мене хотіли бачити.

Марван говорив, і, можливо, його компліменти були щирими. Він відзначив мою вроду, мою врівноваженість, мій "королівський спокій", як він це назвав. І я майже посміхнулася, адже ніхто не здогадувався, яка буря ховалась за цим спокоєм.

Ясмін спокійна. Ясмін слухняна. Ясмін майбутня наречена.

Але очі мої весь час шукали не його. За спиною Марвана, трохи ліворуч, у півтіні стояв Касим. У своїй чорній уніформі, мов тінь, яку важко помітити, якщо не знаєш, куди дивитися. Рівна постава, руки за спиною, погляд спрямований прямо перед собою. Ніби він був тут, але водночас далеко. Обличчя спокійне, але я знала його вже трохи краще. І бачила: щелепа напружена. Погляд гострий, хоч і не зводився на мене жодного разу.

Коли батько поклав руки на наші голови й промовив благословення, я мало не здригнулася. Його голос лунав урочисто, могутньо, як і годилося еміру. Я схилила голову, так було потрібно. Так було правильно.

Та навіть у цей момент, коли наші долі оголошувались сплетеними, я відчувала, що моя душа тягнеться в інший бік. До того, хто стояв позаду. До того, чия тиша говорила більше, ніж усі слова Марвана.