Розділ 10

Ми йшли пліч-о-пліч, але мовчали. У цій тиші не було ніяковості, тільки довіра. Я відчувала на обличчі подих ночі, яка вже відступала, віддаючи світло ранку. Повітря було свіже, прохолодне, чисте. Не те що в задушливих кімнатах палацу.

Зупинились на підвищенні: старому пагорбі за містом, куди з'їжджалися тільки закохані або самотні. А ми, мабуть, були й тими, й тими.

Місто внизу розсипалося мозаїкою вогнів. Останні нічні ліхтарі ще тремтіли на вулицях, як свічки, які от-от задує світанок. Я дивилася вдалечінь і мовчки молила час не йти. Але небо вже світлішало. Десь у його глибині визрівав схід.

Касим був поруч. Руки в кишенях, спина пряма. Я відчувала його погляд, але не оберталась. У цій миті було все: свобода, страх, надія.

Я стояла біля самого краю, мов на межі двох світів. За спиною у мене золотий палац, обов’язки, заручини, чужа воля. А попереду, поки що тиша і свобода.

— Нам треба повертатися, — сказав Касим тихо, не дивлячись на мене, лише в небо. — Інакше хтось помітить, що принцеси немає у своїх покоях.

Його голос був спокійний, але в ньому звучала тривога. Він мав рацію. Я кивнула, хоч усередині щось стиснулося, бо не хотіла повертатися. Не після цієї ночі. Не після того, як вперше відчула себе… не принцесою, а людиною.

Коли ми вже розверталися, я затримала крок.

— Касиме, — зупинила я чоловіка. — Скажи, чому ти це зробив? Чому подарував мені цю ніч?

Чоловік обернувся. Його очі зустріли мої, і я побачила там не просто відповідь, я побачила тінь почуття, яке він ховав, як вогонь під попелом.

— Бо ви заслуговуєте на щось більше, ніж клітка, хай навіть позолочена. — Його голос звучав твердо, але щиро. — Бо я знаю, як це жити у пастці. І хоч на одну ніч хотів, щоб ви відчули, як це бути живою.

Не одразу знайшла, що сказати. Слова здавалися зайвими.

Я зробила крок уперед, опинившись ближче, ніж дозволено. Настільки близько, що відчувала його тепло. Підняла руку, не думаючи. Просто інстинктивно. І вже майже торкнулася його щоки. Майже. Але не наважилась.

Між моїми пальцями й шкірою Касима залишилося повітря. Гаряче, натягнуте, електричне. Це був дотик, якого не сталося. Але він горів сильніше за справжній.

Касим не відступив. Лише глибоко вдихнув. І в цю мить з-за обрію вирвалося перше проміння сонця, торкнувшись мого обличчя.

Я опустила руку. Ми обидва знали: більше ми не можемо.

— Пора, — сказав Касим тихо.

І ми пішли, мов тіні світанку, що мали зникнути, щойно місто прокинеться.

***

Я пригальмував за рогом палацу. На годиннику майнула шоста ранку. Година, коли охорона змінює пости, коли слуги ще дрімають, а ніч поступається дню так тихо, ніби нічого не відбулося.

Висадив принцесу біля службового входу. Ясмін мовчала, але я відчував, як шалено б’ється її серце навіть крізь тишу, крізь відстань. Вона глянула на мене востаннє. Не так, як жінка дивиться на чоловіка. А так, як дивляться на щось, що не можна залишити в минулому.

Кивнув без слів. І дівчина побігла тінню серед колон, легка, мов нічний вітер, що повертається у свою клітку. Я залишився на місці ще кілька хвилин. У повітрі все ще стояв її запах, щось між жасмином і трояндою. Смак свободи, змішаний з забороною.

Я розвернувся і пішов у палацовий сад. Не було сенсу лягати спати. Тіло втомлене, але свідомість ніби на лезі. В голові ще лунав її сміх, ще в грудях тепло від тієї миті, коли чужі пальці зависли в повітрі біля мого обличчя.

Сів на краю фонтану. Камінь був прохолодний, вода тиха. Світ розливався золотом по кронах пальм, повільно торкався білого мармуру. Я вдихнув. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Там, на балконі третього поверху, стояла Ясмін у своїй нічній сорочці. Вона не ховалась, просто стояла, ніби знала, що я тут.

Її обличчя омивало світло ранку. Вона дивилась не тільки на небо. Вона дивилась на мене. І я відчував це, як пульс під шкірою.

Я схилив голову. Повільно, мовчки, з тією повагою, яку не можна показувати відкрито. Це був мій уклін. Не принцесі. А тій дівчині, що розправила крила цієї ночі. Тій душі, яка посміла жити всупереч правилам.

Згадав той недодотик. В ту мить, коли її пальці зупинилися за міліметри від моєї шкіри, щось зрушило в мені. Не пристрасть. Не бажання. А щось глибше. Відчуття, що я знову живий. Що все ще здатен захоплюватися, берегти, цінувати.

Я знав: мені потрібно бути обережним. Це не гра.

Ясмін – донька еміра. Наречена політики. Символ клану. А я лише чоловік із тіней. З минулим, яке краще не згадувати, і з майбутнім, де їй не місце.

Та попри все, я сидів біля фонтану і не відводив погляду від тендітного силуету на балконі. Бо іноді досить лише однієї ночі, одного погляду, одного недоторканого дотику, щоб усе змінилося.