Розділ 9 

Я сиділа на підлозі своєї кімнати, схрестивши ноги, згорнута у тонку вовняну шаль, що пахла м’ятою й рожевим маслом. На колінах записка. Маленький клаптик паперу, а в ньому щось більше, ніж просто слова.

Я перечитувала її знову і знову.

"Якщо хочете злетіти, я покажу вам небо."

А нижче все.  Кожна деталь, кожна хвилина. О котрій відчиниться технічна хвіртка в західному крилі. Коли патруль обійде задній двір. Як пройти крізь тінь садів, не потрапивши на очі варти. І куди вийти, аби опинитися перед чорним авто, непримітним, звичайним, але з єдиною людиною, якій я зараз вірила більше, ніж собі.

Касим.

Моє серце калатало так голосно, ніби намагалося вирватися з грудей. Я мала б вагатися. Мала б боятися. Мала б подумати про наслідки. Але я не думала, бо знала.

Знала, що вперше за все своє життя маю шанс обрати. Не майбутнє. Не долю. А хоча б ніч. Одну ніч, яка буде тільки моєю.

Коли палац заснув, і навіть зірки затихли над дахами, я зняла золото з рук, з плечей, з шиї. Натягнула темну абаю, покрила волосся простою хусткою, обличчя залишила нефарбоване, без прикрас. У дзеркалі я ледь впізнала себе, я не принцеса, не наречена шейха, не політична фігура. Лише дівчина.

Я вийшла. Серце билося у вухах. Кожен крок садом здавався вічністю. Я ковзала, наче тінь, як мене вчили, але не для втечі. Тепер заради свободи.

І ось я побачила його. Чорне авто стояло під високим деревом, приховане тінню. Світло фар не горіло. Я підійшла. Дверцята відчинились. І там Касим за кермом. У чорному, як сама ніч. Лише очі мов живі вуглики. Він не сказав ані слова. Лише коротко глянув на мене. І цього погляду було достатньо. У ньому не було питань. Лише прийняття.

Я сіла поруч. Двері тихо зачинилися за моєю спиною.

Касим завів двигун.  І з першим обертом коліс щось всередині мене зламалося, щось старе, важке, покірне.

І щось нове народилося. Це була не втеча. Це був політ.

***

В її очах відбивалося місто.

Вогні Дохи ковзали по склу, немов зорі, що спустилися з неба, щоб подивитися, як принцеса залишає свій палац. Вона сиділа поруч мовчки, але її тиша звучала гучніше за слова. Очі Ясмін палахкотіли так, ніби в них спалахнув вогонь. Невгамовний, живий.

Я вів авто обережно, майже повільно. Не хотів, щоб ця ніч завершилася занадто швидко.

Місто, зазвичай величне і стримане, зараз скидалося на величезну ілюмінацію: вогні готелів, ліхтарі, нічні відблиски на склі хмарочосів. Принцеса дивилася на все з захопленням, як дитина. І я… не міг відвести очей від неї.

— Це неймовірно, — прошепотіла вона. — Так тихо… і вільно.

Я нічого не відповів. Але в ту мить, коли Ясмін заплющила очі, виставивши долоню у відкрите вікно, щоб відчути нічне повітря,  я вперше за довгі роки відчув… тепло. Не обов’язок. Не страх. А потребу.

Я захотів потурбуватися. Не про об'єкт охорони. Не про безпеку. А про неї. Про дівчину, яка довірилася мені, залишивши все, що знала.

— Ходімо, — сказав я тихо, зупинивши авто біля однієї з маленьких кав’ярень на узбіччі старого району. Дівчина озирнулася, трохи здивована, але кивнула.

Ми зайшли всередину. Старий продавець у білому халаті лише кивнув, не ставив зайвих питань. Я замовив дві кави й солодкий хліб з фініками, і коли ми знову вийшли на вулицю, Ясмін вже сміялася. По-справжньому. Вільно. Зі світлом в очах.

— Ти справді приніс мені каву і фініковий хліб? — усміхнулась, приймаючи стакан.

— Це ваше королівське нічне меню, — відповів я, не втримавшись від посмішки.

Ясмін відкусила шматок хліба, і її очі заплющились від задоволення.

— Це найкраще, що я їла за весь день, — мовила вона з ноткою щирої радості.

Ми йшли вузькими вуличками. Вітер ворушив тканину її хустки. Я чув, як принцеса дихає; глибоко, наче вперше живе. І з кожним кроком, з кожною миттю, коли вона дивилась на небо, на місто, на мене, я знав: це те, заради чого я був готовий порушити правила.

Її посмішка була варта всього.

***

Я не пам’ятаю, коли востаннє сміялася так. Справжнім, легким сміхом, не придворною усмішкою, не ввічливим мовчанням, не тими фальшивими реакціями, що відточені до досконалості з дитинства.

Ми йшли нічними вулицями, що пахли кавою, пилом і жасмином. Ліхтарі сипали жовте світло на каміння, яке віддавало тепло денного сонця, і я не думала про завтра. Я просто йшла поруч із ним.

І раптом захотілося більше. Більше повітря, більше простору. Я відступила на кілька кроків уперед, зупинилась посеред вузької вулички й розвела руки в боки так, ніби ось-ось злічу.

— Дивись, Касиме… — засміялася я, заплющуючи очі, — я лечу.

Вітер зловив край моєї хустки, тінь закружляла на стіні, і я закрутилась сама, як дитина, що вперше відчула, як це,  коли ніч належить тобі.

Касим стояв трохи осторонь. Його очі ловили кожен мій рух, мов охороняли, але в них не було тривоги. Лише щось тепле, непоясненне.