Розділ 8

Я йшов крок у крок за еміром Хамадом. Сонце ще тільки починало підійматися над мурами палацу, коли нас уже чекали у внутрішньому залі для нарад. Туди допускались лише найвірніші: радники, міністри, представники клану, якому емір ще довіряв. А також ті, кому довіряв свою безпеку. Я був одним із них.

Цього ранку, як і завжди, я залишався в тіні, мовчазний, невидимий, але пильний. Моє завдання – захищати, а не слухати. Не думати. І вже точно не аналізувати, як розподіляється влада в Катарі.

Та сьогодні все було інакше.

— Вони вже відкрито порушують межі, — сказав емір, сідаючи у велике дерев’яне крісло. Його голос був втомлений. — Аль-Масрі більше не маскують свою зневагу.

Навпроти нього сидів радник – шейх Махмуд, чоловік у білій гандурі, зі срібною печаткою клану Аль-Хамдан на пальці. Саме з цим кланом емір прагнув створити союз. Саме заради цього планувалось весілля.

— Вони намагаються перетягнути кількох радників з Меджлісу, — продовжив Махмуд. — Уже були спроби впливати на молодших емірів у провінціях. Чим далі, тим більше хаосу.

— І все це під прикриттям родинних зв’язків, — тихо відповів емір. — Шейха Хадіджа і її син розгорнули гру. Їм вигідно виставити мене слабким. І тому я більше не маю часу.

Я стояв осторонь, позірно байдуже розглядаючи рельєф на стіні, намагаючись не прислухатись. Це не моя справа. Але я відчував, що з кожним словом ситуація стає вибухонебезпечною.

— Весілля має відбутись якнайшвидше, — раптом кинув емір, і ця фраза змусила моє тіло напружитись. — Я не можу чекати. Союз з Аль-Хамдан – останній стабільний хід. І Ясмін моя головна фігура.

Фраза вдарила сильніше, ніж я очікував.

Батько говорив про доньку, як про пішака. Як про засіб. Як про цінний актив, який потрібно правильно використати у грі. Я звів очі й вперше дозволив собі подивитися на обличчя еміра. У ньому не було сумнівів. Не було жалю. Тільки втома і політичний розрахунок.

Мені згадалась Ясмін. Її голос тієї ночі, повний болю і ніжної зневіри. Зараз я чув, як її батько, правитель цілої держави, говорив про майбутнє своєї доньки так, ніби то чергова перестановка на шаховій дошці. Весілля –  не свято, не початок нового життя. А лише засіб втримати баланс влади.

І в цьому не було нічого дивного. Так живе політика. Так мислить влада. Але я не міг забути, що дівчина, яку я бачив під нічним небом, з очима повними смутку, – це не "фігура", не "союз", не "пішак". Це жива людина.

І саме тоді я зрозумів, наскільки тонка лінія, яку я перетинаю щодня. Стояти поруч із владою – це одне. Але мовчки дивитися, як ту, кого не маєш права оберігати, кидають у вогонь чужих амбіцій – зовсім інше.

Я опустив погляд. Повинен був забути голос принцеси. Забути, як вона стояла на балконі, притискаючи руки до грудей. Забути, як її очі шукали мої.

Але що глибше мовчиш, то гучніше кричить серце.

***

Я довго не міг заснути тієї ночі. Тиша палацу дихала спокоєм, але всередині мене все горіло.

Образ еміра, який говорить про свою доньку, як про фігуру у грі, не полишав моїх думок. Ясмін не була для нього дитиною. Вона була ключем. Стратегічним ходом. Політичною ставкою. І я розумів: він ніколи не бачив у ній того, що бачив я: живої душі.

Я нічого не міг змінити. Це не моя гра. Не мій світ. І все ж,  щось у мені не дало змиритися.

Я пригадав, як принцеса говорила про мрію, маленьку, наївну, недозволену: просто пройтись містом, вдихнути ніч, залишити палац хоч на кілька годин. Вперше в житті відчути себе вільною.

Ця думка не давала мені спокою. Вона впивалась у мене, як ніж. І я зрозумів, якщо не можу змінити її долю, то принаймні можу подарувати одну ніч. Одну ніч, яка буде тільки її.

Це був божевільний план. Викрасти принцесу з палацу, хай навіть ненадовго – злочин проти всіх правил, проти логіки, проти самого себе. Але я не міг інакше.

Я почав продумувати маршрут: які проходи не охороняються вночі, де сліпі зони камер, як відвернути увагу вартових, і головне, як повернути Ясмін непоміченою. Все мало бути точним до секунди. Без ризику для неї. Без скандалу, який зруйнує її ім’я.

Я не спав, поки не впевнився, що можу зробити це. Та найважче було інше: донести їй ідею.

Написав листа. Короткого. Без імен. Без почуттів. 

“Якщо хочете злетіти, я покажу вам небо.”

І потім були довгі дні. Спостереження. Очікування. Мовчання. Я шукав приводу наблизитися до принцеси, не привертаючи уваги. І коли випала нагода: мить, коли вона проходила повз, без матері, без свити,  я ковзнув листом в складку її хустки.

Наша шкіра не торкнулась. Ми не сказали жодного слова. Але коли наші очі зустрілись, я зрозумів, що Ясмін відчула.

Тепер усе залежить не від мене.

Тепер її вибір. Залишитися в палаці. Чи хоч на одну ніч стати вільною.