Розділ 7

Ніч була тихою. Сад дрімав, огорнутий пеленою духмяного жасмину. Ми стояли з Касимом на стежці, захованій поміж високих кущів гранатів. Десь неподалік співав нічний птах, а між нами було мовчання. Не важке, не натягнуте, а дивно легке. Тепле і справжнє.

Я глибоко вдихнула повітря, просочене вологою ночі, й опустила погляд на свої долоні. Їх вкривали золоті браслети, тонкі, витончені, але зараз вони здавались мені кайданами.

— Це все… — я важко зітхнула. — Палац, обов’язки, весільна метушня… Мене душить.

Касим не відповів. Але я відчула, що він слухає. Його мовчання було уважним. Я підвела погляд, у його очах не було жалю. Лише розуміння.

— Знаєш, чого я хочу найбільше? — продовжила я, тихо, майже пошепки. — Розправити крила, злетіти й покинути ці стіни.

— І куди б ви полетіли, принцесо? — спитав він. Голос спокійний, але я почула легкий присмак чогось… гіркого.

Я усміхнулась краєчками губ.

— Туди, де зможу бути вільною. Без титулів, без золотих шлейфів за спиною, без правил і традицій, які стискають душу.

Ми дивилися один на одного, і я бачила, як щось змінюється в його обличчі. Щось дуже тонке. Як тінь, що лягає поперек дороги саме тоді, коли ти робиш крок.

— Мене ростили, як інструмент, — прошепотіла я. — Змалечку мені казали, що я повинна бути гідною, мовчазною, корисною. Що моя доля – це послух. Що моє тіло і життя належать не мені, а домовленостям, династіям, союзам. Але я жива, Касиме. Я відчуваю. І я хочу свободи.

Я зробила крок до нього. Несміливо. Просто чесно.

— Скажи мені… Як це, бути вільною людиною? Як це, мати право приймати рішення? Як це жити, ніби твій вибір справді щось означає? Як це, бути собою, не ховатися за очікуваннями інших?

Його губи трохи стиснулись, очі опустились на мить. І я зрозуміла, я зачепила щось у ньому.

Касим мовчав.

А я вперше в житті відчула, що його тиша – не бар’єр, а рана. Вона ще кровоточить. І відповіді в нього немає.

— Ти не знаєш, — тихо сказала я, майже не питаючи, а стверджуючи.

Він зітхнув, повільно, глибоко.

— Не знаю, — сказав. — Бо навіть коли був вільним… я не був щасливим. А тепер просто існую. Без права на мрію.

— Чому ти кажеш, що не маєш права на мрію? — запитала я тихо, вдивляючись у його обличчя.

Місячне світло ковзало по гострих лініях його щелепи, підкреслювало втому в очах. Але в цій втомі було більше, ніж недоспані ночі. Там було щось глибше. Те, що не полишає навіть у найспокійніші дні.

— Бо мої руки в крові, — сказав він. Просто і водночас без жалю. — Я не був захисником. Я не завжди був справедливим. Я брав участь у війнах, де не було правих. Де рішення приймались за гроші, не за честь. Я виконував накази, принцесо. І часто накази, за які мене не пробачили б ні Аллах, ні звичайна людина.

Касим на мить опустив голову, і я побачила, як пальці його рук стиснулись у кулаки.

— Я загубив багато життів, — сказав він, не дивлячись на мене. — І тепер плачу за кожне. Кожну ніч, кожен ранок. Я не зможу відмолити ці гріхи, але можу принаймні тримати себе в руках. Жити, не мріючи. Бо мрії – для чистих. А я… не з таких.

Моє серце стислося. Я зробила крок ближче, мов не могла прийняти, що цей чоловік, сильний, мовчазний, стійкий, насправді носить у собі такий тягар.

— А якби ти міг… — прошепотіла я, — обрав би інший шлях?

Чоловік не відповів одразу. Та коли наші погляди зустрілися, я побачила в його очах щось болюче й справжнє. І він кивнув. Ледь помітно.

— Так, — сказав. — Без вагань.

Я опустила погляд. Вітер зрушив гілки над нами, і я відчула, як одна з них торкнулася моїх плечей, наче легкий дотик реальності, яка нагадує, що мрії – не для нас.

— А я… — прошепотіла я, — хотіла б не народитися принцесою.

Касим не здивувався. Мов знав. Мов відчував.

— Можливо, я б хотіла народитися десь інде. В іншій країні, в іншому тілі, з іншим іменем. Де я могла б бути просто… собою.

Я посміхнулась. Не радісно. Лише болісно-щиро.

— Там, де можна було б покинути палац хоч на одну ніч. Вийти на вулицю. Пройтись містом. Дихати повітрям, яке не пахне обов’язками та протоколами. Купити солодкий хліб та каву. Посидіти на лавці. Побути наодинці з собою, не як принцеса, не як дочка еміра, а просто як дівчина.

Я поглянула на Касима. Він мовчав, але дивився так, ніби кожне моє слово проживав зі мною.

— А потім… — продовжила я, — зробити свій вибір. Не той, який правильний. Не той, який схвалять усі. А той, який належить мені.

Я знову зітхнула. Цього разу гірко.

— Але це лише мрія. А мрії – для тих, хто вільний. Я ж… не маю на неї права. Бо мій обов’язок завжди попереду. І серця, і свободи. І себе.

Ми мовчали. І цього разу мовчання не рятувало. Воно боліло. Бо обидвоє ми ніби стояли перед дверима, які знали, що не відкриються.